Добромисл Ковтун – ТОЛЬКОВА ПРИГОДА

Вдячний Леонідові Ковтуну за дозвіл оприлюднити на моєму сайті його єдиний прозовий твір.

Леонід (або Добромисл) Ковтун – непересічна людина, яка багато років сильно впливала на мене і я йому за багато що вдячний. Багато цікавого ми разом пережили і дещо встигли разом зробити (про це ще буде нагода написати).

Мабуть, більшість україномовних харківців знають Леоніда Ковтуна. Ми всі шануємо його як патріота. У деяких питаннях, можливо, еталонного. Публікую оповідання пана Добромисла з тієї нагоди, що цього року наша громада відзначала його шестидесятилітній ювілей.

Добромисл Ковтун є автором двох цікавих поетичних збірок – “Світло зі Сходу” (1997) та “На прузі” (2007), другу я особисто готував до друку.

Отже,

Добромисл Ковтун

ТОЛЬКОВА ПРИГОДА

Світлій пам’яті Анатолія Степановича Буркуна (1929 – 2007),

українця з покоління Дітей війни

…Чи світило яскраве сонечко, чи небо обступили хмари, чи цвірінькали якісь там пташки,чи стояла цілковита тиша — всього того малий Только не помічав. Бо у нього щойно — ну майже щойно — вибухом одірвало три пальці на правиці.

Час видався якраз отой: точилася війна, і на на календарі — якби він був у хаті — стояв би тисяча дев’ятсот сорок третій рік. Тож і не дивно, що на землі — рясніше ніж грибів чи там ягід — усякого цікавого металевого причандалля. Ця штуковина виглядала не дуже грізно — паличка з кілечком. Ну не граната ж — усього-навсього запал до неї! Але його вистачило.

Кров цебеніла імпульсами-поштовхами, і до малої голови прийшло рішення, котре порятувало: міцно перетиснути руку батогом. Кров текти перестала, але її досить-таки витекло, бо добредав додому ніби в тумані, немовби плив.

Село — не сказати б що зовсім вимерло — а так, як і завжди буває під час війни — жінки та діти, та старезні діди. Та й з іншого боку теж народу додалося — того самого народу: в селі стояла якась німецька частина, що невідь звідки з’явилася після якихось там подій на фронті, що був не так уже ніби й далеко. Але війни як такої не відчувалося.

Все виглядало надто вже якось мирно: селом вешталися німці, заглядали до тієї чи іншої хати і якось не дуже й грізно промовляли сакраментальну фразу — “матка — яйки”, знімаючи при тім пілотку, до якої належало покласти оті самі “яйки”. Оскільки це пахло відвертим жебрацтвом, то дехто з молодиць не боявся й турнути завойовника, додавши: “іди геть, самим їсти нічого!” Сказала так і Толькова мати, вирушаючи того дня на мінку, тобто йдучи з дому до самого вечора.

Hа Толькове щастя вдома виявився дід Петро, сусіда бозна-якого року народження, котрий не дуже й задумувався, як зарадити лихові. Тільки й сказав: “Ех-х! Та мабуть же й він людина, хоч і вражина! І в нього ж, мабуть, дітки є!” Узяв хлопця за руку і повів кудись селом.

Дорога розділяла два садки — один новий, колгоспний, а другий старий — як і досі ще казали — “панський”. Саме там, поміж дерев, бовваніли сіро-зелені госпітальні намети, де й лікувалися оці самі, здебільшого, легкопоранені “хриці”, котрі нишпорили у пошуках “яйка”. Ото саме туди дід Петро й повів малого невдаху.

До ворога йти не хотілося. Хоча перше знайомство з напасником було теж порівняно спокійним. Ще восени позаминулого року, коли німці вперше з’явилися у селі, ворожі солдати здивували Толька, а тим більше його матір тим, що за вечерею, розділивши буханець і щедро намазавши хліб смальцем, — поділилися і з господарями. Правда, якось тут слово “господарі” не дуже й підходить, бо господарем — що тут не кажи — почував себе чужинець, котрий зайшов до хати без дозволу і зі зброєю.

Інша близька зустріч з ворогом була куди неприємнішою: це вже зовсім недавно, коли через село проходили німці, у котрих на шапках була не звичайна кокарда, а череп з кістками. Один із них, зайшовши до хати, уп’ялився у календарну стінку, на якій давно не було календаря, зате збереглося зображення радянського вождя народів.

Eсесівець кивнув на стінку і запитав іронічно і аж ніби добродушно: “папа Сталін?” Только захитав головою: “ні!” і показав на фото, що висіло поряд: “ось тато”. На фото був… червоноармієць, переперезаний ременями — бо ж кавалерист, — і черепатий запитав уже зловісно: “пан комісар?” Хлопець відповів доволі точно: “ніхт комісар! Зольдат!” Мертвоголовий наполягав: “комісар!” Тоді Только ткнув пальцем у порожні, без ніяких знаків розрізнення, петлиці, показуючи, що у комісара мають бути ось, ось, ось які штуки, а тут нема ніяких! “Тотенкопф” тим задовольнився і пішов так само, як і прийшов — раптово. Аж тоді мати з сином замислилися, на волосок від чого вони були, бо в того рука вже впевнено лежала на кобурі.

…Отже, до ворога йти не хотілося. Але що ще залишалося робити?..

Пояснювати при підході нічого не треба було — кров на сорочці, штанях та всюди, де тільки можна — була більш ніж промовистою. Хтось із німців сам гукнув лікарів.

Із намету вийшли двоє молодиків, один чорноволосий, інший — рудий, як мідь. Обидвоє у білому, але не у халатах, а таких собі курточках. Зрозумівши в чім річ, один із них добродушно прорік: “а, кляйне партизан! Ві гайст ду?” “— Толя… ” — ледь вимовив хлопець. “— Ґут. Іх бін — Макс”, відповів чорнявий з вусиками.

Розмотавши Тольків батіг, Макс затис руку хлопця справжнім гумовим джгутом, аж рука затерпла. Але по справжньому вона задубіла — та ще й замерзла — після уколу. Поряд із знеболюючим у руку — було зроблено ще якийсь у сідницю.

У хід пішли якісь кусачки — треба було відтяти клапті шкіри та ще що там теліпалося на місці трьох неіснуючих уже пальців, а також пінцет — повиймати осколки. І не лише з руки — один було витягнуто з-під самісінького Толькового ока. А далі — голкою, дуже схожою на риб’ячу кістку, Макс заходився зашивати рану. Рудий лише встигав асистувати.

Зашивши дитячу біду, лікар притулив до рани тампон із чимось жовтим, добре забинтував та підвісив руку хлопцеві через шию, а потім наказав: “Драй нехте — шляфен! Унд коммен зі бітте цу мір!”

Через “драй нехте” дід Петро знову повів Толька до німецького шпиталю. І знов самі одужуючі німці почали гукати Макса, бо “кляйне партизан іст да”. Так, три ночі пролетіли… Вже прийшла до тями мати, що ледве пережила звістку про синове каліцтво. Вже й біль ніби почав ущухати.

Розбинтувавши руку, Макс різко відірвав тампон від рани. У хлопця потемніло в очах: “ну, бісів німець!” Очам відкрилося свіжозажиле м’ясо. Знову тампон з жовтим, знову “шляфен” — тільки тепер уже “цвай нехте”.

Через дві ночі Только вже сам прийшов до Макса. Але з жахом помітив, що залишок великого пальця приріс до того острівця, що ще п’ять днів тому був середнім та вказівним. “Пальчик!” — пояснював хлопець. “Ґут-ґут, Толья, ґут!” — заспокоював Макс, не розуміючи пацієнта. Той допетрав показати на лівій руці: пальчик ходив, а тепер приріс! До німця дійшло. Намацавши якоюсь своєю інструментиною дірку поміж тим, що зросталося, смиконув — і одірвав край пальчика, що вже був приріс туди, куди не треба. І потім уже забинтовував його окремо від решти. Маленький суглоб запрацював знову!

— Толю, віднеси своєму німцеві (вже саме так — “своєму” — казала мати) оті яйця. Усі десять…

…Ранком одного з наступних днів небо озвалося канонадою. Війна, що давно не нагадувала про себе, знов озвалася грізним голосом великокаліберних гармат. І хоча і стрілянина, і вибухи відбувалися десь за обрієм, стало ясно, що серйозні зрушення прийдуть до села вельми скоро.

Навідавшись цього ранку до “панського” саду, Только його не впізнав. Госпітальне містечко пощезло, ніби його й не було. Якісь останні німці збиралися вирушати. Там, де був намет Макса — було зовсім порожнє місце. Інтуїтивно хлопець зрозумів, що і йому тут затримуватися не варто. І він, з досадою глянувши ще раз туди, де вже не було намета, повернув додому.

— І де ото тебе зранку носить? — не дуже, втім, і суворо запитала сина мати.

— А що, мамо? — не зрозумів Только якогось дивного материного настрою.

— Та ж твій німець… лікар твій приїздив! На мотоциклі. Все щось шпрехав по-своєму, про тебе ніби розпитував. Передав оце — й поїхав…

У пакунку, залишеному Максом, виявилися три індивідуальні перев’язочні пакети, два маленькі непочаті шматочки мила та ще дещо, що потім мати з сином витрачали дуже ощадливо: наприклад, бинти використовувалися (а потім пралися і сушилися) багато-багато разів…