Еволюційна теорія статі

Я вчився на психолоґії у ХАІ, навіть закінчив і трохи працював, і задавали мені там багато цікавого. Максим Жидко заінтриґував на лекції: “Чому саме дві статі, а не три, не десять?”, задав статтю Ґеодакяна із викладом його теорії. Ця стаття давалася студентам як вступ до етолоґії, котру обов’язково треба знати, особливо психолоґам.

Лише 2013го року (років за шість) я спромігся опублікувати переклад – розмістив на сайті “Червоно-чорна альтернатива” у своєму блозі з передмовою. Навіть на той момент українською мовою про цю теорію в інтернеті практично нічого не було.

Ось повторення цієї публікації:

У Лютому цікавий сайт “Inspired” опублікував рейтинґ “20 книг, що змінюють життя”. Питання, наскільки рейтинґ репрезентативний – було би занудством, але я не міг не відзначити ще важливіші речі: ЖОДНОЇ НАУКОВОЇ АБО НАУКОВО-ПОПУЛЯРНОЇ КНИГИ, ЛИШЕ ТРИ УКРАЇНСЬКИХ КНИГИ. При цьому не ставляться питання, якою мовою читали і як саме книги змінили життя. У мене це могло викликати тільки одну думку: “ВІЧНІ ПРОБЛЕМИ” ІСНУЮТЬ, БО МИ ЖИВЕМО БЕЗ НАУКОВОГО СВІТОГЛЯДУ ТА НАЦІОНАЛІЗМУ. І після цього я вирішив більше писати і перекладати всього, що стосується науки.

Ми можемо сповідувати будь-яку реліґію та мати будь-які цінності. Але завжди із нами залишатиметься можливість вирішувати наші проблеми за допомогою науки. Завжди буде вибір мати світогляд, у якому наука не суперечить нічому. Для Людини та Нації дуже важливо мати велику кількість якісної наукової інформації та неодмінно своєю мовою.

Еволюційна теорія має багато слабких місць і суперечить багатьом церковним традиціям. Тому завжди було багато спроб визнати її “неприйнятною” і потім зробити внаслідок цього різні суспільні перетворення. Я бачив такі наукові та “наукові” дискусії, брав у них участь. Але про це напишу пізніше. Зараз досить того факту, що еволюційна теорія не тільки пояснює, але і дозволяє передбачувати деякі явища. З цим не сперечаються навіть ті, хто буквально розуміє священні книги, бо прийнято у їхній церкві.

Отже, Вашій увазі переклад з московської чудової статті, написаної ще 1969го року видатним науковцем Віґеном Ґеодакяном. Знання його теорій дуже багато може дати кожному із нас, і нехай це знання шириться українською мовою!


Еволюційна теорія статі

Жоден природний феномен не викликав такого інтересу й не містив так багато загадок, як стать. Проблемою статі займалися найвидатніші біолоґи: Ч. Дарвін, А. Уоллес, А. Вайсман, Р. Гольдшмідт, Р. Фішер, Г. Меллер. А загадки залишалися, і сучасні авторитети продовжували говорити про кризу еволюційної біолоґії. “Стать – головний виклик сучасної теорії еволюції… королева проблем еволюційної біології”, – вважає Ґ. Белл – “Інтуїції Дарвіна та Менделя, які висвітлили так багато загадок, не змогли впоратися з центральною загадкою статевого розмноження”. Для чого існують дві статі? Що це дає?
Головні переваги статевого розмноження прийнято пов’язувати з забезпеченням ґенетичної розмаїтости, придушенням шкідливих мутацій, перешкодою для близькоспорідненого схрещування – інбридінґу. Одначе все це є результатом запліднення, котре є й у гермафродитів, а не диференціації (поділу) на дві статі. До того ж комбінаторний потенціал гермафродитного розмноження є удвічі вищим, ніж роздільностатевого, а кількісна ефективність безстатевих способів у два рази вище, ніж статевих. Виходить, роздільностатевий спосіб – гірший? Чому ж тоді всі еволюційно проґресивні форми тварин (ссавці, птахи, комахи) і рослин (дводомні) роздільностатеві?
Автор цих рядків ще на початку 60-х років висловив думку, що диференціація статей – це ощадлива форма інформаційного контакту із середовищем, спеціалізація за двма головними аспектами еволюції – консервативним та оперативним. За час, що минув із тої пори, вдалося розкрити цілу низку закономірностей і створити теорію, що пояснює з єдиних позицій безліч різноманітних фактів і пророкує нові. Суть теорії й буде надана в статті.

Дві статі – два потоки інформації
Ідея еволюції включає два неодмінних протилежних аспекти – збереження та зміни. Еволюціонує як система, так і середовище, але оскільки середовище завжди більше від системи, то воно й диктує еволюцію системи. Від середовища йде деґрадуюча інформація (мороз, спека, хижаки, паразити), система, щоб краще зберегтися, мусить бути “подалі” (в інформаційному змісті) від середовища, тобто стійкою, стабільною. Але від середовища ж іде й корисна інформація про те, як потрібно мінятися, для одержання котрої системі треба бути “ближче” до середовища, тобто чутливою, лабільною.
У принципі для системи можливі два рішення цього конфлікту: бути на деякій оптимальній “відстані” від середовища або розділитися на дві сполучені підсистеми – консервативну й оперативну, першу “забрати подалі” від середовища, щоб зберегти наявну інформацію, а другу “наблизити” до середовища для одержання нової. Друге рішення підвищує загальну стійкість системи, тому часто зустрічається серед еволюційних, адаптивних, стежачих систем (незалежно від їхньої конкретної природи) – біологічних, соціальних, технічних і т.д. Саме в цьому еволюційна лоґіка диференціації статей. Безстатеві форми “дотримуються” першого рішення, роздільностатеві – другого.
Якщо виокремити два потоки інформації: ґенеративний (передача генетичної інформації від покоління до покоління, з минулого в майбутнє) та еколоґічний (інформація від середовища, із сьогодення в майбутнє), – то легко переконатися, що дві статі по-різному беруть участь у них. В еволюції статі на різних стадіях і рівнях орґанізації з’явився цілий ряд механізмів, які послідовно забезпечували більш тісний зв’язок жіночої статі з ґенеративним (консервативним) потоком, а чоловічої – з еколоґічним (оперативним). Так, у чоловічої статі у порівнянні з жіночою вища частота мутацій, менша адитивність спадкування батьківських ознак, вужча норма реакції, вища аґресивність і допитливість, активніше пошукове, ризиковане поводження та інші якості, “що наближають до середовища”. Всі вони, цілеспрямовано виносячи чоловічу стать на периферію розподілу, забезпечують їй переважне одержання еколоґічної інформації. Інша ґрупа особливостей – величезна надмірність чоловічих ґамет, їхні малі розміри та висока рухливість, більша активність і мобільність самців, їхня схильність до поліґамії та інші етолоґо-психолоґічні властивості. Тривалі періоди вагітности, годівлі та піклування про потомство в самок, фактично підвищуючи ефективну концентрацію чоловічих особин, перетворюють чоловічу стать у “надлишкову”, отже, “дешеву”, а жіночу – у дефіцитну та ціннішу.
Це призводить до того, що добір діє в основному за рахунок відсторонення чоловічих особин, “надмірність” і “дешевина” дозволяють йому працювати з більшими коефіцієнтами. У результаті в популяції зменшується число чоловічих особин, але більші потенційні можливості дозволяють їм запліднити всі жіночі. Мале число чоловічих особин передає потомству стільки ж інформації, скільки й велике число жіночих, іншими словами, канал зв’язку з потомством у чоловічої статі ширше, ніж у жіночої. Виходить, ґенетична інформація, передана по жіночій лінії, є репрезентативнішою, а по чоловічій – селективнішою, тобто в жіночій лінії повніше зберігається минула розмаїтість ґенотипів, у чоловічий – сильніше міняється середній ґенотип.
Перейдемо до популяції – елементарної одиниці, яка еволюціонує. Будь-яка роздільностатева популяція характеризується трьома основними параметрами: співвідношенням статей (відношенням числа чоловічих особин до числа жіночих), дисперсією статей (відношенням значень дисперсії ознаки, або її розмаїтости, у чоловічих і жіночих особин), статевим диморфізмом (відношенням середніх значень ознаки для чоловічої й жіночої статей). Приписуючи жіночій статі консервативну місію, а чоловічій – оперативну, теорія пов’язує ці параметри популяції з умовами середовища й еволюційною пластичністю виду.
У стабільному (оптимальному) середовищі, коли немає необхідности щось міняти, сильними є консервативні тенденції й еволюційна пластичність є мінімальною. У рушійному (екстремальному) середовищі, коли потрібно підвищити пластичність, підсилюються оперативні тенденції. В одних видів, скажімо нижчих ракоподібних, ці переходи здійснюються перемиканням з одного типу розмноження на інший (наприклад, в оптимальних умовах – партеноґенетичний, в екстремальних – роздільностатевий). У більшости ж роздільностатевих видів ця реґуляція плавна: в оптимальних умовах основні характеристики знижуються (падає народжуваність чоловічих особин, звужується їхня дисперсія, зменшується статевий диморфізм), а в екстремальних – зростають (це еколоґічне правило диференціації статей).
Оскільки еколоґічний стрес призводить до їхнього різкого росту, ці параметри популяції можуть служити індикатором стану еколоґічної ніші. У зв’язку з цим .є показовим, що народжуваність хлопчиків у Каракалпакії за останнє десятиліття підвищилася на 5 %. Відповідно до еколоґічного правила, основні параметри повинні зростати при будь-яких природних або соціальних катаклізмах (сильні землетруси, війни, голод, переселення й т.д.). Тепер про елементарний крок еволюції.

Перетворення ґенетичної інформації в одному поколінні
Ґенотип – це проґрама, що у різних середовищах може реалізуватися в один із цілого спектру фенотипів (ознак). Отже, у ґенотипі записане не певне значення ознаки, а діапазон можливих значень. В онтоґенезі реалізується один, найпридатніший для конкретного середовища фенотип. Отже, ґенотип задає діапазон реалізацій, середовище “обирає” точку всередині цього діапазону, ширина якого і є нормою реакції, що характеризує ступінь участі середовища у визначенні ознаки.
За одними ознаками, наприклад ґрупою крови або кольором очей, норма реакції вузька, тому середовище фактично не впливає на них; за іншими – психологічними, інтелектуальними здібностями – дуже широка, тому багато хто пов’язує їх лише із впливом середовища, тобто вихованням; треті ознаки, скажімо зріст, маса, займають проміжне положення.
З урахуванням двох відмінностей статей – за нормою реакції (яка є ширшою в жіночих особин) і перетином каналу зв’язку (ширше в чоловічих особин) – розглянемо перетворення ґенетичної інформації в одному поколінні, тобто від зиґот до зиґот, у стабілізуючому та рушійному середовищі. Припустимо, що вихідний розподіл ґенотипів у популяції є однаковим для чоловічих і жіночих зиґот, тобто статевий диморфізм по розглянутій ознаці відсутній. Щоб з розподілу ґенотипів зиґот одержати розподіл фенотипів (орґанізмів до й після відбору), з нього, у свою чергу, розподіл ґенотипів яйцеклітин і сперміїв, і, нарешті, розподіл зиґот наступного покоління, досить простежити перетворення двох крайніх ґенотипів зиґот на крайні фенотипи, крайні ґамети та знову на зиґоти. Інші ґенотипи є проміжними й залишаться такими у всих розподілах. Ширша норма реакції жіночої статі дозволяє їй за рахунок модифікаційної пластичности покинути зони відбору, зберегти та передати нащадкам весь спектр вихідних ґенотипів.
Вузька норма реакції чоловічої статі змушує її залишитися в зонах елімінації та піддатися інтенсивному відбору. Тому чоловіча стать передає наступному поколінню лише вузьку частину вихідного спектра ґенотипів, що максимально відповідають умовам середовища цього моменту. У стабілізуючому середовищі це середня частина спектру, у рушійному – край розподілу. Виходить, ґенетична інформація, передана жіночою статтю нащадкам, репрезентативніша, а передана чоловічою – селективніша. Інтенсивний добір зменшує число чоловічих особин, але оскільки на утворення зиґот потрібне рівне число чоловічих і жіночих ґамет, чоловічим особинам доводиться запліднювати не одну жіночу. Широкий перетин каналу чоловічої статі це дозволяє. Отже, у кожному поколінні популяції яйцеклітини широкої розмаїтости, що несуть інформацію про минуле багатство ґенотипів, зливаються зі сперміями вузької розмаїтости, ґенотипи яких містять інформацію тільки найбільш підходящу для поточних умов середовища. Таким чином, наступне покоління одержує інформацію про минуле по материнській лінії, про теперішнє – по батьківській.
У стабілізуючому середовищі середні ґенотипи чоловічих і жіночих ґамет однакові, відрізняються тільки їхні дисперсії, тому ґенотиповий розподіл зиґот наступного покоління збігається з вихідним. Єдиний результат диференціації статей при цьому зводиться до розплати популяції за еколоґічну інформацію “дешевшою” чоловічою статтю. Інша картина в рушійному середовищі, де зміни зачіпають не тільки дисперсії, але й середні значення ґенотипів. Виникає ґенотиповий диморфізм ґамет, що являє собою не що інше, як запис (фіксацію) еколоґічної інформації в розподілі чоловічих ґамет. Яка його подальша доля?
Якщо батьківська ґенетична інформація передається синам і дочкам стохастично, при заплідненні вона повністю перемішається та статевий диморфізм зникне. Але якщо існують які-небудь механізми, що перешкоджають повному перемішуванню, деяка частка цієї інформації потрапить від батьків тільки до синів і, виходить, частина статевого диморфізму збережеться в зиґот. А такі механізми існують. Наприклад, тільки до синів потрапляє інформація з ґенів Y-хромосоми; по-різному проявляються ґени в нащадків, залежно від того, успадковані вони від батька або матері. Без подібних бар’єрів важко пояснити також домінування батьківського ґенотипу в нащадків від реципрокних схрещувань, відоме у тваринництві, скажімо, висока удійність корів, передана через бика. Все це дозволяє вважати, що досить тільки розходжень статей по нормі реакції та перетину каналу зв’язку, щоб у рушійному середовищі вже в одному поколінні виник ґенотиповий статевий диморфізм, що при зміні поколінь буде накопичуватись і зростати.

Диморфізм і дихронізм у філогенезі
Отже, коли для даної ознаки стабілізуюче середовище стає рушійним, починається еволюція ознаки в чоловічої. статі, а в жіночої ознака зберігається, тобто наступає диверґенція ознаки, з мономорфної вона перетворюється на диморфну. З декількох можливих еволюційних сценаріїв дозволяють вибрати єдиний два очевидних факти: еволюціонують обидві статі; існують ознаки як моно-, так і диморфні. Це є можливим лише в тому випадку, якщо фази еволюції ознаки у статей зсунуті за часом: у чоловічої зміна ознаки починається та закінчується раніше, ніж у жіночої. При цьому, відповідно до еколоґічного правила, мінімальна в стабілізуючому середовищі дисперсія ознаки розширюється з початком еволюції та звужується по його завершенню.
Траєкторія еволюції ознаки роздвоюється на чоловічу та жіночу галузі, з’являється та росте статевий диморфізм. Це диверґентна фаза, у якій швидкість еволюції й дисперсія ознаки є більшими у чоловічої статі. Через багато поколінь і у жіночої статі починає розширюватися дисперсія та змінюватися ознака. Статевий диморфізм, досягши оптимуму, залишається постійним. Це паралельна фаза: швидкості еволюції ознаки та його дисперсії в обох статей постійні та рівні. Коли у чоловічої статі ознака досягає нового, стабільного значення, дисперсія звужується й еволюція припиняється, але ще триває у жіночої статі. Це конверґентна фаза, у якій швидкість еволюції та дисперсія більше у жіночої статі. Статевий диморфізм поступово зменшується і, коли ознака у статей стає однаковою, зникає, а дисперсії вирівнюються та стають мінімальними. Цим завершується диморфна стадія еволюції ознаки, за якою знову йде мономорфна, або стадія стабільности.
Таким чином, вся філоґенетична траєкторія еволюції ознаки складається з мономорфних та диморфних стадій, які чергуються, наявність же самого диморфізму теорія розглядає як критерій еволюції ознаки.
Отже, статевий диморфізм за будь-якою ознакою тісно пов’язаний з його еволюцією: з’являється з її початком, зберігається, допоки вона триває, і зникає, як тільки еволюція кінчається. Виходить, статевий диморфізм – наслідок не тільки статевого добору, як вважав Дарвін, але кожного: природного, статевого, штучного. Це неодмінна стадія, модус еволюції будь-якої ознаки в роздільностатевих форм, пов’язана з утворенням “дистанції” між статьми за морфолоґічною та хронолоґічною осями. Статевий диморфізм і статевий дихронізм – це два виміри загального явища – дихрономорфізму.
Сказане можна сформулювати у вигляді філоґенетичних правил статевого диморфізму та дисперсії статей: якщо за якою-небудь ознакою існує популяційний статевий диморфізм, то ознака еволюціонує від жіночої форми до чоловічої; якщо дисперсія ознаки більша в чоловічої статі – фаза диверґентна, дисперсії рівні – паралельна, дисперсія більша в жіночої статі – фаза конверґентна. За першим правилом можна визначити напрямок еволюції ознаки, за другим – її фазу, або пройдений шлях. Скориставшись правилом статевого диморфізму, можна зробити цілий ряд передбачень, які перевіряються легко. Так, виходячи з того, що еволюція більшости видів хребетних супроводжувалася збільшенням розмірів, можна встановити напрямок статевого диморфізму – у великих форм самці, як правило, більші за самок. І навпаки, оскільки багато комах і павукоподібних у ході еволюції дрібнішали, у дрібних форм самці повинні бути меншими за самок.
Правило легко перевірити на сільськогосподарських тваринах і рослинах, штучну еволюцію (селекцію) яких спрямовувала людина. Селекційні – господарчо цінні – ознаки мають бути більше розвинуті в самців. Таких прикладів багато: у м’ясних порід тварин – свиней, овець, корів, птахів – самці швидше ростуть, набирають вагу та дають кращої якости м’ясо; жеребці перевершують кобил спортивними та робочими якостями; барани тонкорунних порід дають в 1,5-2 рази більше вовни, ніж вівці; у самців хутрових звірів хутро краще, ніж у самок; самці шовкопряда дають на 20% більше шовку і т.ін.
Перейдемо тепер від філоґенетичного масштабу часу до онтоґенетичного.

Диморфізм і дихронізм в онтоґенезі
Якщо кожну з фаз філоґенетичного сценарію спроєктувати на онтоґенез (за законом рекапітуляції, онтоґенез – коротке повторення філоґенезу), можна одержати відповідні їм шість (три фази в еволюційній стадії та три в стабільній; доеволюційна, післяеволюційна та міжеволюційна) різних сценаріїв розвитку статевого диморфізму в індивідуальному розвитку. Дихронізм виявиться в онтоґенезі як вікове запізнювання в розвитку ознаки в жіночої статі, тобто домінування жіночої форми диморфної ознаки на початку онтоґенезу та чоловічої наприкінці. Це онтоґенетичне правило статевого диморфізму: якщо за якою-небудь ознакою існує популяційний статевий диморфізм, в онтоґенезі ця ознака міняється, як правило, від жіночої форми до чоловічої. Інакше кажучи, ознаки материнської породи з віком мають слабшати, а батьківської – підсилюватися. Перевірка цього правила за двома десятками антропометричних ознак повністю підтверджує передбачення теорії. Яскравий приклад – розвиток рогів у різних видів оленів і антилоп: чим сильніше “рогатість” виду, тим раніше в онтоґенезі з’являються роги спочатку в самців, а потім у самок. Та ж закономірність – вікове запізнювання розвитку в жіночої статі за функціональною асиметрією мозку – виявлена С. Вітельзон. Вона досліджувала здатності 200 праворуких дітей визначати предмети на дотик лівою та правою рукою й з’ясувала, що хлопчики вже у 6 років мають правопівкульну спеціалізацію, а дівчата до 13 років – “симетричні”.
Описані закономірності відносяться до ознак диморфних, еволюціонуючих. Але є і мономорфні, стабільні, за якими у нормі статевий диморфізм відсутній. Це фундаментальні ознаки видового та більш високих рангів спільности, такі як багатоклітинність, теплокровність, загальний для обох статей план будови тіла, число орґанів і т.д. За теорією, якщо їхня дисперсія більше в чоловічої статі, то фаза доеволюційна, якщо в жіночого – післяеволюційна. В останній фазі теорія передбачає існування “реліктів” статевого диморфізму та дисперсії статей у патолоґіях. “Релікт” дисперсії виявляється як підвищена частота вроджених аномалій у жіночої статі, а “релікт” статевого диморфізму – у різній їхній спрямованості. Це тератолоґічне правило статевого диморфізму: уроджені аномалії, що мають атавістичну природу, частіше повинні з’являтися в жіночої статі, а такі, що мають футуристичну природу (пошук) – у чоловічої. Наприклад, серед новонароджених дітей з наднормативним числом нирок, ребер, хребців, зубів і т.д. – всих органів, що перетерпіли у ході еволюції редукцію числа, має бути більше дівчат, а з їхньою недостачею – хлопчиків. Медична статистика це підтверджує: серед 2 тис. дітей, що народилися з однією ниркою, приблизно в 2,5 рази більше хлопчиків, а серед 4 тис. дітей із трьома нирками майже у два рази більше дівчат. Такий розподіл – не є випадковим, він відбиває еволюцію видільної системи. Отже, три нирки в дівчат – це повернення до предкового типу розвитку, атавістичний напрямок; одна нирка в хлопчиків – футуристичне, продовження редукційної тенденції. Аналогічна й статистика по аномальному числу ребер. З вивихом стегна, уродженою вадою, з якою діти краще бігають і лазять по деревах, ніж здорові, дівчат народжується у п’ять- шість разів більше, ніж хлопчиків.
Подібна картина й у розподілі вроджених пороків серця та маґістральних судин. З 32 тис. вивірених діаґнозів у всих “жіночих” вадах переважали елементи, властиві серцю ембріона або філоґенетичних попередників людини: відкритий овальний отвір у міжпередсерцевій перегородці, незаростаюча боталова протока (судина, що з’єднує у плода легеневу артерію з аортою) та ін. “Чоловічі” вади частіше були новими (пошук): ні у філогенезі, ні в ембріонів не мали аналоґій – різного роду стенози (звуження) і транспозиції магістральних судин.
Перераховані правила охоплюють диморфні ознаки, властиві обом статям. А як із ознаками, властивими тільки одній статі, такими як яйценосність, удійність? Фенотиповий статевий диморфізм за такими ознаками носить абсолютний, орґанізмовий характер, але спадкоємна інформація про них записана у ґенотипі обох статей. Тому, якщо ці ознаки еволюціонують, за ними мусить існувати ґенотиповий статевий диморфізм, який можна виявити в реципрокних гібридів. За такими ознаками (серед інших еволюціонуючих) теорія пророкує напрямок реципрокних ефектів. У реципрокних гібридів за диверґуючими ознаками батьків повинна домінувати батьківська форма (порода), а за конверґуючими – материнська. Це еволюційне правило реципрокних ефектів. Воно дає чудову можливість виявити більшу ґенотипову просунутість чоловічої статі навіть за суто жіночими ознаками. Таке, здавалося б, парадоксальне передбачення теорії повністю підтверджується: у тій самій породі бики ґенотипово “удійніші” за корів, а півні “яйценоскіші”, ніж кури, тобто ці ознаки передаються переважно самцями.
Проблеми еволюції в основному відносяться до “чорних скриньок” без входу – у них прямий експеримент неможливий. Необхідну інформацію еволюційне вчення черпало з трьох джерел: палеонтолоґії, порівняльної анатомії та ембріолоґії. Кожна з них має істотні обмеження, оскільки охоплює тільки частину ознак. Сформульовані правила дають новий метод для еволюційних досліджень абсолютно по всих ознаках роздільностатевих форм. Тому особливу цінність метод являє для вивчення еволюції людини, таких її ознак, як темперамент, інтелект, функціональна асиметрія мозку, вербальні, просторово-зорові, творчі здібності, гумор та інші психолоґічні властивості, до яких традиційні методи не застосовні.

Функціональна асиметрія мозку та психолоґічні особливості
Тривалий час її вважали привілеєм людини, пов’язуючи з мовою, праворукістю, самосвідомістю, гадали, що асиметрія вторинна – є наслідком цих унікальних особливостей людини. Зараз установлено, що асиметрія широко поширена в плацентарних тварин, більшість дослідників визнають також і різницю її виразности в чоловіків і жінок. Дж. Леві вважає, наприклад, що жіночий мозок подібний до мозку чоловіка-лівші, тобто менш асиметричний, ніж у чоловіка праворукого.
З позицій теорії статі, асиметричніший мозок у чоловіків (і самців деяких хребетних) означає, що еволюція йде від симетрії до асиметрії. Статевий диморфізм за асиметрією мозку дає надію зрозуміти та пояснити розходження в здібностях та схильностях чоловіків і жінок.
Відомо, що наші далекі філоґенетичні предки мали бічні очі (у людських ембріонів ранніх стадій розвитку очі розташовуються так само), зорові поля не перекривалися, кожне око було зв’язано тільки із протилежною півкулею (контралатеральні зв’язки). У процесі еволюції очі перемістилися на лицьову сторону, зорові поля перекрилися, але щоб виникла стереоскопічна картина, зорова інформація від обох очей повинна була зосередитися в одній області мозку. Зір став стереоскопічним тільки після того, як виникли додаткові – іпсилатеральні – волокна, які з’єднали ліве око з лівою півкулею, праве – з правим. Виходить, іпсилатеральні зв’язки еволюційно молодші за контралатеральні, а тому в чоловіків вони повинні бути більш просунутими, тобто іпсилатеральных волокон у зоровому нерві має бути більше.
Оскільки об’ємна уява та просторово-зорові здібності пов’язані зі стереоскопією (і кількістю іпсиволокон), у чоловіків вони мусять бути розвинені краще, ніж у жінок. І справді, психолоґам добре відомо, що в розумінні ґеометричних завдань чоловіки набагато перевершують жінок, як і в читанні ґеоґрафічних карт, орієнтуванні на місцевості тощо.
Як виник психолоґічний статевий диморфізм з погляду теорії статі? Немає принципової різниці в еволюції морфофізіолоґічних та психолоґічних або поведінкових ознак. Широка норма реакції жіночої статі забезпечує йому вищу, ніж у чоловічої статі, пластичність (адаптивність) в онтоґенезі. Це стосується й психолоґічних ознак. Добір у зонах дискомфорту в чоловічої та жіночої статі йде в різних напрямках: завдяки широкій нормі реакції жіноча стать може “вибратися” із цих зон за рахунок здатности до виховання, навчености, конформности, тобто в загальному – адаптивности. Для чоловічої статі такий шлях закритий через вузьку норму реакції: тільки спритність, кмітливість, винахідливість можуть забезпечити їй виживання у дискомфортних умовах. Іншими словами, жінки пристосовуються до ситуації, чоловіки виходять із неї, знайшовши нове рішення, дискомфорт стимулює пошук.
Тому чоловіки охочіше беруться за нові, вимагаючі пошуку, неординарні завдання (часто виконуючи їх начорно), а жінки краще доводять рішення знайомих завдань до досконалости. Чи не тому вони процвітають у тих видах діяльности, де можна обійтися добре відшліфованими навичками, наприклад у роботі на конвеєрі?
Якщо оволодіння мовою, письмом, будь-яким ремеслом розглянути в еволюційному аспекті, можна виділити фазу пошуку (знаходження нових рішень) та освоєння, і фазу закріплення, удосконалення. Чоловічу перевагу в першій фазі та жіночу у другій виявлено у спеціальних дослідженнях.
Новаторство в будь-якій справі – місія чоловічої статі. Чоловіки першими освоювали всі професії, види спорту, навіть в’язання, у якому зараз монополія жінок незаперечна, винайшли чоловіки (Італія, XІІІ ст.). Роль аванґарду належить чоловікам і в схильності деяким хворобам і соціальним вадам. Саме чоловіча стать частіше піддана “новим” хворобам, або, як їх називають, хворобам століття цивілізації, урбанізації – атеросклерозу, раку, шизофренії, СНІДу, а також соціальним вадам – алкоголізму, курінню, наркоманії, азартним іграм, злочинності тощо.
За теорією, мають існувати й два протилежних типи психічних хвороб, пов’язаних з аванґардною роллю чоловічої статі й ар’єрґардною – жіночої. Патолоґія, що супроводжується недостатньою асиметрією мозку, малими розмірами мозолистого тіла та більшими передньої комісури, повинна у два–чотири рази частіше зустрічатися в жінок, аномалії із протилежними характеристиками – у чоловіків. Чому?
Якщо за кількісною ознакою немає розходжень між статьми, то розподіл її значень у популяції часто описується ґаусовою кривою. Дві крайні області такого розподілу і є зони патолоґії – “плюс” та “мінус” відхилення від норми, у кожну з яких чоловічі та жіночі особини потрапляють із рівною імовірністю. Але якщо статевий диморфізм існує, то в кожної статі ознака розподіляється по-своєму, утворяться дві розсунуті на величину статевого диморфізму криві. Оскільки вони залишаються усередині загальнопопуляційного розподілу, та одна зона патолоґії виявиться збагаченою чоловічими особинами, інша – жіночими. До речі, так само пояснюється характерна для населення майже всих країн світу “статева спеціалізація” багатьох інших хвороб. Наведені приклади показують, як “працює” теорія статі лише в деяких проблемах людини, у дійсності, вона охоплює набагато більший масив явищ, у тому числі й соціальний аспект.
Оскільки диморфний стан ознаки свідчить про те, що він на “еволюційному марші”, максимальними повинні бути розходження за найостаннішими еволюційними надбаннями людини – абстрактним мисленням, творчими здібностями, просторовою уявою, гумором, саме вони мусять переважати в чоловіків. І дійсно, що видатні вчені, композитори, художники, письменники, режисери – в основному чоловіки, а серед виконавців багато жінок.
Проблема статі торкає дуже важливих областей інтересів людини: демоґрафію та медицину, психолоґію та педаґоґіку, дослідження алкоголізму, наркоманії та злочинности, через ґенетику вона пов’язана з економікою. Правильна соціальна концепція статі потрібна для вирішення проблем народжуваности та смертности, родини та виховання, професійної орієнтації. Така концепція повинна будуватися на природній біолоґічній основі, тому що без розуміння біолоґічних, еволюційних ролей чоловічої та жіночої статі не можна правильно визначити їхні соціальні ролі.
Тут наведені лише деякі загальбіолоґічні висновки теорії статі, з єдиних позицій пояснені різноманітні, раніше незрозумілі явища та факти, згадані проґностичні можливості. Отже, підсумуємо. Еволюційна теорія статі дозволяє:
• пророкувати поводження основних характеристик роздільностатевої популяції у стабільному (оптимальному) і рушійному (екстремальному) середовищах;
• диференціювати еволюційні та стабільні ознаки;
• визначити напрямок еволюції будь-якої ознаки;
• установити фазу (пройдений шлях) еволюції ознаки;
• визначити середню швидкість еволюції ознаки: V = диморфізм / дихронізм
• пророкувати шість різних варіантів онтоґенетичної динаміки статевого диморфізму, що відповідають кожній фазі філоґенезу;
• пророкувати напрямок домінування ознаки батьківської або материнської породи в реципрокних гібридів;
• пророкувати та розкрити “релікти” дисперсії статей та статевого диморфізму у галузі вроджених патолоґій;
• встановити зв’язок між віковою та статевою епідеміолоґією.
Отже, спеціалізація жіночої статі по збереженню ґенетичної інформації, а чоловічої – за її зміною досягається ґетерохронною еволюцією статей. Отже, стать – це не стільки спосіб розмноження, як прийнято вважати, скільки спосіб асинхронної еволюції.
Оскільки представлена тут робота – плід теоретичних міркувань і узагальнень, не можна не сказати кількох слів про роль теоретичних досліджень у біолоґії.
Природознавство, за словами відомого фізика, лауреата Нобелівської премії Р.Міллікена, рухається на двох ногах – теорії й експерименті. Але так є у фізиці, у біолоґії ж панує культ фактів, вона дотепер живе спостереженнями й експериментом, теоретичної біолоґії як такої, аналоґа теоретичної фізики, не існує.
Звичайно, це пов’язано зі складністю живих систем, звідси і скепсис біолоґів, що звикли йти традиційним шляхом – від фактів і експериментів до узагальнюючих висновків і теорії. Але чи може наука про живе, як і раніше, залишатися суто емпіричною у “епоху біолоґії”, що, за визнанням багатьох сучасників, іде на зміну “епосі фізики”? Здається, що й біолоґії настав час стати на обидві ноги.