Корпоративна культура як чинник формування зміни

Двадцять восьмого жовтня 2011-го року у конференц-залі Національної Академії Наук громадська орґанізація Фонд “Європа XXI”  влаштувала пречудову конференцію, присвячену зміні поколінь в українському політикумі. Конференця була заключним етапом проєкту “Нове покоління влади в Україні: перспектива молоди” й у цьому етапі запросили взяти участь мене. Для мене було великою честю брати участь, тим більше, як доповідачу, у конференції такого рівня, серед значно досвідченіших за мене у справах молодіжної політики високих гостей (серед них найбільш сяючою була Леся Оробець). Знову мені довелося готувати працю про дуже загальні та важливі питання, до вирішення котрих я не доріс. Текст моєї доповіди викладаю на Ваш суд і дуже надіюся на увагу та критику.

При Радянському Союзі слово “зміна” часто використовувалося у значенні нового покоління. Адже нове покоління — зміна старому, абсолютно завжди зміна. Тому що старші помирають. Чомусь про цей важливий факт інколи забувають, особливо ті, кому із посадою розлучатися не хочеться, або не терпиться якусь цікаву посаду отримати.
Безсумнівно, у СРСР мала місце ґеронтократія із Брєжнєвим на чолі, але із низки причин зміна поколінь відбувалася лоґічніше, природніше, спланованіше та ризикну припустити, що більш вдало та більш вчасно.
Поки Союз існував, вручалися нагороди за “підготовку зміни”. Люди вживали слово “зміна” у тому значенні, про яке я зараз кажу. Це значення було загальнозрозумілим. (останнє доводиться зокрема тим, що у Харкові з 1934-го видавалася обласна молодіжна комсомольська ґазета “Ленінська зміна”. З 1991-го вона стає російськомовним розважальним виданням “Событие”, котре тепер уже не виходить – навчений комсомолом персонал задовільно працювати у Незалежній Україні не зміг. У Нижньому Новгороді, що у Російській Федерації, ґазета “Ленинская смена” існує донині, дуже популярна, активна та представлена в інтернеті).  Зараз слово “зміна” у цьому значенні, я впевнений, не вживає ніхто, тим більше з молодого покоління. А якщо таке слово елімінувалося із мови — значить відбулися зміни у свідомості носіїв мови, тобто зникло саме поняття. Спробуємо проаналізувати — чому і які наслідки цього.
На мою думку до відповіди на це питання найшвидше приведе нас той факт, що у СРСР було те, що німецькою називають Gleichschaltung — підпорядкування усих громадських та політичних процесів єдиній ідеолоґії, партії, вождю. Офіційна радянська філософія неприховано ставила себе як єдину правильну, декларувала свою неминучу перемогу у майбутньому. Радянські люди бачили щодня серп і молот на цілій земній кулі, а гарно сприймати “реальний соціалізм”  їм давала ідея “світлого майбутнього”. Була стабільність та відносний спокій, за котрими багато хто сильно сумує навіть зараз. Буденність і пропаґанда давали дуже повільне, але стабільне покращення життя більшости населення, краху СРСР очікував дуже мало хто і далеко не всі хотіли якихось реформ. Звичайно, таке життя забезпечувало наявність у світогляді радянської людини важливого постулату — ця система існуватиме вічно.
Люди думали про майбутнє та не боялися його, через мниму простоту турбот про нього більше людей про майбутнє турбувалися. Централізована держава, котра не витрачала розумові та матеріальні ресурси на плюралістичний політичний процес, мала менше за сучасну Україну внутрішніх суперечностей і могла собі дозволити ретельніше виховувати однорідну масу радянської молоди за стандартними і досить ефективними у певних аспектах схемами.
Хиби радянської ідеолоґії та недосконалість населення СРСР у решті решт призвели до того, що “совок ляпнув”. Разом із цим зменшилась передбачуваність світу для людей, особливо для далеких від ліберального мислення, мало стабільности та багато рішень доводиться приймати самим. Інколи забагато — від молоди дійсність вимагає обирати професію без ефективної допомоги держави, малий та середній бізнес не має прозорого, передбачуваного та справедливого ринку. Тут і там чути, що при СРСР було краще, або що старі суспільні інституції вимерли, а нові, їм на заміну, остаточно не сформувалися.
Основним чинником ситуації, котру я описав, є непристосованість людей старого мислення до нової дійсности. Тобто комуністам не вдалося виховати таку зміну, що змогла би жити у не-радянській державі, ними це і не мислилося. Та проблема в іншому. Сучасні люди мають дефіцит навичок, ідей, знань, навіть цінностей — як виховувати наступне покоління. Я думаю, що це через те, що вони чітко не уявляють, до якого світу наступне покоління готувати — це витікає з “доґмату про вічний совок”, про котрий я написав.
Значить наскільки рано чи пізно молодші професіонали не замінили би “червоних директорів”  та  “синків обкомів”, все рівно повноцінної зміни поколінь навіть у перспективі ми не матимемо, поки більшість населення не навчиться жити у нестабільному світі або дивним чином світ не стане більш стабільним, не піде на зустріч совковій ментальності.
Що таке “повноцінна зміна поколінь”? Для мене це повна передача досвіду старших молодшим, переважання однодумства між різними поколіннями, зміна старших молодшими через добровільну передачу влади і так, щоби розвиток не уповільнювався та всі були задоволені. Не думаю, що хтось не погодиться, що така ідеальна зміна поколінь відбувається у тих спільнотах, де є сильна та мудра корпоративна культура. Тоталітарний Gleichschaltung ніщо не заважає назвати її різновидом і визнати, що вдала “ленінська зміна”  у совку росла завдяки цій потужній, універсальній та даючій відповіді на всі питання культурі величезної держави-корпорації.
Шукати рішення того, як варто виховувати та “посаджувати”  “зміну”  у сучасній українській політиці, варто у тих спільнотах, де зі зміною проблема подолана або її не було. Це бізнес-корпорації, громадські орґанізації, можливо окремі політичні партії та державні орґани. Хай критерієм була проблема зі зміною чи ні буде те, що я вже висловив: повна передача досвіду старших молодшим, переважання однодумства між різними поколіннями, зміна старших молодшими через добровільну передачу влади і так, щоби розвиток не уповільнювався та всі були задоволені.
Це можна було би зробити висновком та кінцем моєї доповіди, але дуже хочеться для повнішого опису сучасної ситуації, з якою нам працювати, відмітити дещо з реалій.

Велика кількість та різноманіття політичних партій та громадських орґанізацій в Україні роблять вкрай складним оволодіння інформацією про те, як у кожній з них відбувається підготовка зміни і як вихідці із цих спільнот можуть поводитися, маючи свою частку державної влади.
З громадськими орґанізаціями простіше. Більшість із них гуртують однодумців та професіоналів, є неприбутковими, критикують державу і партії та заміняють їх десь. Я можу помилятися, не маючи великого досвіду, але знаючи кільканадцять громадських орґанізацій різного ґатунку, скажу, що для них типова ситуація, коли керівництво та і членство шукає собі зміну, усима силами виховує, робить це настільки гарно, наскільки може. Тому що мова іде про спільноту, де люди працюють переважно за ідею, ставляться до роботи орґанізації, як до справи власного життя і несуть відповідальність перед власною совістю та амбіцією, не чекаючи відставки, пенсії, обставин, котрі все змінять на краще дивним чином. Кожну громадську орґанізацію, котра не була створена лише з метою збагачення, я би прирівняв до ідеолоґічної партії у плані законів, за якими вона живе. Із висловленого можна зробити висновок, що корпоративна культура у громадських орґанізацій присутня, відносно сильна та може відповідати викликові зміни поколінь. Але не варто це переоцінювати — існують як маріонеткові орґанізації, так і недіючі “мумії”, середній вік членів яких уже похилий і як би їм не хотілося “омолодитися”, вони це зробити неспроможні. Громадські орґанізації дуже рідко на самоокупності, бо бракує або грошей, або ентузіазму, що теж вирішується корпоративною культурою. Усю цю ситуацію я можу підсумувати так — у “третьому секторі” сучасної України бракує ефективних ідей та керівників, але це криниця найліпших взірців корпоративної культури, і дуже хотілося би перенесення цих традицій та прийомів до політикуму.
Я не можу оминути увагою деякі прийоми, застосовувані об’єднаннями громадян для виховання зміни не тільки всередині орґанізації, але й у суспільстві взагалі. Виразно якісь схеми виховання я бачу лише у молодіжних орґанізаціях, причому в ідеолоґічних. Будь-які реліґійні або патріотичні орґанізації прагнуть до охоплення всього життєвого циклу людини (головне, щоб це не перетворилося на Gleichschaltung). У нашій країні це має вигляд таборів для молоди, іноді гуртків та тематичних сайтів. Корпоративна культура цих орґанізацій і їхня тяглість може бути дуже давньою — не можна не захоплюватися давнім “ПЛАСТом”, відродженою після здобуття незалежности “Спілкою української молоди”. “Молодіжний націоналістичний конґрес”, наприклад, має дуже складну і, мусить бути, ефективну систему виховання зміни для себе та для втілення своїх ідеалів, але тяглости від давніх орґанізацій не має (- тут я маю вибачитися перед МНК – на момент підготовки доповіди я не мав часу глибше дослідити питання та не пригадав, що знав раніше. Не зважаючи на реєстрацію 2004го року, із тяглістю в МНК все прекрасно).

КОМСОМОЛ, залишившись після СРСР, на даний момент фактично не існує і може бути прикладом того, як зашкарубла корпоративна культура орґанізації не змогла пристосуватися під дійсність та з часом потягнула орґанізацію до загибелі. Цілком окремим світом і вражаючим за своєю ефективністю підготовки зміни є реліґійні спільноти, але їх вплив на політику та суспільне життя незначний і їх важко відокремити від церков. Але у них можна вчитися сміливому погляду у майбутнє, м’якому управлінню та твердому однодумству, орґанізації виховання зміни з наймолодшого віку.
Студентські об’єднання, клуби, будь-які інші молодіжні орґанізації без жорсткої ідеолоґії — мають досить різноманітні традиції, але питаннями виховання зміни не переймаються сильно, бо до політики не прагнуть та дуже швидко оновлюють свій особовий склад.
Політичні партії — у нашій країні неефективні, короткоживучі (принамні у великій політиці) та розчаровують електорат геть до повної зневіри. Від неідеолоґічних партій я, чесно кажучи, іншого не схильний очікувати. Ідеолоґічні партії — не набагато кращі. Вони не мають правонаступности однодумців давнішого часу.
СРСР залишив по собі величезну, розпорошену “радянську націю” (мова — російська; спільність радянської гісторії; традиція — патерналізм, як дещо спільне для всих форм “Євразійської імперії”). Ця радянська нація за лоґікою має підтримувати комуністичну партію, як це відбувається у Молдові. У теорії мають вирізнятися її окремі “племена”, які підтримуватимуть традиційний імперіалізм, сучасну “політику Путіна”, інші хворобливі новоутворення російської культури. Але на ділі майже весь електоральний потенціал цієї людської маси іде до “Партії Реґіонів”. Очевидно цього вдалося досягти, спекулюючи довкола радянських мітів. Комуністи, “вітренківці”, підтримували свої рейтинґи, діючи частково всупереч заявленій ідеолоґії — звертаючись до “канонічного православ’я”. Дана ситуація свідчить про те, що політичні сили, котрі обрали своїм електоратом “радянських людей”, не створили і не прагнуть створити ніякої ідеолоґії, корпоративну культуру вибудовують за принципами бізнесової та тяглість від давніх політичних сил використовують, але не планують використовувати завжди.
Я вважаю це слабкістю даних партій, тому що якщо орґанізаційні традиції у якійсь галузі відсутні або не шановані, зміна керівництва, особливо на молодше, стресова та має непередбачувані наслідки. “Партія Реґіонів” має дуже високого рівня політичну школу для молоді, припартійну орґанізацію “Молоді Реґіони”, змогу в будь-який вигідний час залучати свою найкращу молодь до вирішення реальних задач. Але, на жаль, духовні цінності, які об’єднували би цих людей не лише у достатку, але й у скруті, мені уявити не вдається.
Ще більш цікава ситуація з партіями, котрі заперечують радянські цінності. В Україні це передусім націонал-демократичні та націонал-радикальні партії. Народний союз “Наша Україна”, який ще недавно грав велику роль, очолювався колишнім комуністом та має чимало таких в особовому складі. Особливої уваги варта так звана “єдина сила українців”. Абсолютна більшість найбільш активних борців проти радянської системи, їхні орґанізації, у тому числі “Братство ОУН-УПА”, обидві ОУН – ВО “Свободу” не підтримує. Сини Бандери та Шухевича, комбатанти УПА — віддані іншим політичним силам (Конґрес українських націоналістів, Українська національна асамблея). Тут же варто зазначити, що більшість українських дисидентів та борців за права людини у СРСР до сьогоднішнього дня пов’язали себе з партіями Чорновола та Лук’яненка, котрі перебувають у стаґнації. ВО “Свобода” має з ними жорстку конкуренцію, не може і не має на меті домовитися, оскільки для їхньої корпоративної культури, виходить, не має значення почесне минуле. Це дає підстави вважати, що не зважаючи на те, що це — ідеолоґічна партія, зміна поколінь у ній та підконтрольних ними спільнотах відбуватиметься досить стресово. Можливо навіть схоже на “Партію Реґіонів”, з якою їх так часто пов’язують.
Саме для “виховання кадрів для партії” навіть згідно статуту створено багато молодіжних припартійних орґанізацій і, можливо, вони виконуватимуть свою функцію, але відсутність гісторичної опори не дає їм міцної корпоративної культури на старті. Я не відчуваю себе достатньо компетентним для того, щоби бути впевненим у якихось проґнозах, але думаю, що можливо два загальних сценарії.
Моливо зростання політичної культури виборців витіснить з політикуму популістів і залишаться тільки ідеолоґічні партії, а з часом — ідеолоґічні з давньою історією та класичною ідеолоґією (вони відродяться). Тоді ми ґарантовано матимемо вирішення усих можливих проблем зі зміною поколінь нині і повсякчас.
Або нові політичні сили викристалізуються із найкращих громадських орґанізацій. Я це припускаю такою ж мірою, як появу якихось принципово нових ідеолоґій, котрі виявляться ціннішими за всі політичні традиції, котрі встигли реалізуватися на Україні.
Молодь, яка вже зараз заступає на все вищі посади та починає керувати нашим суспільством — формувалася у час, коли корупції було значно більше, ніж при СРСР. Більше морального та суспільного неґативу було видно і тому він сприймається багатьма, як норма. Більше за все хотілося би, незалежно від нашої ідеолоґії, пріоритетів та інтересів, бути такою зміною і самим виховати таку зміну, щоб майбутнє суспільство нічим не було гіршим за попереднє. Я бачу вирішення цієї задачі у зміцненні корпоративних культур наших орґанізацій, зокрема за рахунок пошани до досвіду наших попередників, дотримання гарних традицій.

28.10.2011 (102)