КУДИ ПІТИ МАРІЙЦІ ВЧИТИСЯ

Вихідного дня в їдальні зібралась сімейна рада.
— Скоріше думайте! — нервово сказала бабуся. — Куди піти Марійці вчитися?
— Найкраще в медичний, — взяла слово мама. — Туди великий наплив, але в мене є рука в хірургічній клініці.
— Є інститути, — сказав тато, — куди можна вступити і без руки. Наприклад, у меліоративний. Там, кажуть, на одне вільне місце лише один і три десятих претендента! До того ж, дають серйозні знання.
— А потім дають серйозну путівку на село! — вигукнула мама. — Ти що ж, хочеш, щоб твоя дочка носила чоботи і їздила на конях?
— Може, до консерваторії?.. — задумливо запитав тато. — Туди легше попасти.
— Туди легше попасти, — зауважила мама, — тим, у кого є здібності до музики. А Марійці в дитинстві ведмідь наступив на вухо. Ні, краще вже в лісний інститут! Там вільніше, туди дівчата неохоче йдуть.
— I правильно роблять! — вигукнула бабуся. — Закінчити інститут і жити в лісі?! А за кого вона там заміж вийде? За лісовика?
— А чому б Марійці не піти на агрономічний? — запропонував тато. Я чув, там дають легкі теми для екзаменаційного твору. Знаєте, це ідея!
— Що ідея? — сердито перебила бабуся. — Агрономічний — це значить вічно копайся в землі. Та хоч би сіяли по-людськи, а то, чи ви бачили, — квадратно-їздовим способом!
— Квадратно-гніздовим! — похмуро поправив тато.
— Ох, не суперечте, дорогий зятьок! До чого тут гніздовим? Гніздо не має ніякого відношення до агрономії, це вже по птичій частині.
А мама, не слухаючи, говорила, щасливо усміхаючись своїм мріям:
— На кіносценарний! От куди б! I в Марійки, напевно, є покликання до кіно: вона не пропускає жодного фільму!
— Для того, щоб туди попасти, треба мати не покликання, а протекцію, — повчально сказала бабуся.
— Ой мамочко! Ми всі боремося з протекцією. Не протекція, а знайомство.
— Оцінки на екзамені теж мають деяке значення, — боязко зауважив тато, але мати продовжувала:
— Зачекайте-но, може, її віддати на ветеринарний? Невже для того, щоб лікувати коней, треба знати алгебру на «відмінно»?
— Зуболікарський, меліоративний, — бубонів тато, перегортаючи довідник, — текстильний, геодезичний… хімічний, біохімічний, літературний… I чому в довіднику не позначено, куди легше вступити?!
— Давай, давай! — квапила мама. — Марійку можуть запитати знайомі, куди нам удалося влаштувати її вчитися, а ми ні з місця.
Рипнули двері. На порозі стояла Марійка. Гострим поглядом вона окинула сімейну раду:
— Куди ж мені піти вчитися?
— Ще, доньцю, не вирішили, — поспішно виправдовувалась мама. — Ти знаєш, цього року не так легко влаштуватися в інститут!
— Ну, поки вирішуватимете, я встигну сходити в кіно…
I вона зникла за дверима…


Що це за оповідання, що за людина його і коли написала?

Як Ви думаєте, якого воно року? 🙂

П’ятдесят шостого!

Це – переклад з московської (написано, що певної Л. Хорунжої), ориґінальний же текст – за ось цим бібліоґрафічним посиланням:

Званцев, Сергей. Каракулевые шкурки : Юмористич. рассказы / Ил. Н. Лисогорского. – Москва : Правда, 1956. – 63 с. : ил.; 17 см. – (Б-ка “Крокодила”; № 145).

Бажаю куди треба піти вчитися! 🙂