“Метод Тойча” – “Психоґенетика”

Роках у 2005му-2010му у Травні постійно проводилися семінари на тему “Метод Тойча” у Харкові та Ізюмі. Я бачив рекламу на станції метро Наукова дуже часто, на роботу їздячи в Інжек. Не попав тоді на жоден семінар і навіть часу не було дізнатися, що воно таке. Але пізніше з’ясував, що це дуже цікава і потенційно дієва неакадемічна система психотерапії, яка може розглядатися навіть як філософська система.

На основі видання “Психология общения”, В.А. Горянина, М., “ACADEMIA”, 2004 пропоную Вам реферат про це цікаве вчення. Реферат не претендує на точність та вичерпність, просто інформує про загальні положення “Методу Тойча”. Якщо є помилки – вони ненавмисні, якщо Ви зацікавилися даним вченням – знайдіть того, хто займається ним серйозно і вчіться у нього далі.

Читайте цікаву статтю! Є також можливість скачати pdf.

Гісторія виникнення психоґенетики

У середині 50-х рр. відбулася зустріч інженера-фізика Чампіона Тойча (пройшов війну бойовим офіцером авіарозвідки США) та Джоел Марі Ноел, наділеної надзвичайними екстрасенсорними здібностями. У їхніх нескінченних суперечках створювалася дивовижна наука і практика — психоґенетика.

До зустрічи із Джоел Чампіон Тойч наполегливо шукав радикальних засобів пояснення поведінки людини та її зміни на краще. Він вивчав визнані класичні напрямки психотерапії З. Фройда, К.-Ґ. Юнґа, Б. Скіннера, звертав увагу на випадки спорадичного духовного зцілення. Однак перші не задовільняли засновника психоґенетики тим, що процес зцілення клієнта був тривалим і нестійким, а другим бракувало раціональности та лоґічности. Їхня випадковість і наукова необґрунтованість насторожували вченого. Проте ситуація докорінно змінилася, коли він зустрів Джоел, яка володіла надприродним даром впливати на підсвідомість своїх клієнтів, переконуючи їх насолоджуватися покращеними взаємовідносинами з людьми – зокрема з батьками, ходом справ на службі й у бізнесі, покращенням здоров’я. Вона мала непохитну віру в істинність добра, досконалість життя й у здатність духовно та психолоґічно перетворювати хвороби, невдачі, розчарування у позитивні якості.

Подружжя психоґенетиків успішно консультувало окремих осіб, сім’ї, великі й малі компанії, і навіть президентів США. Їхню концепцію обговорювали; вона отримала визнання багатьох університетів, клінік (на наукових симпозіумах у багатьох країнах світу).

Зміст центральної ідеї полягає в тому, що ґенетичний код людини ще до її народження визначає більшу частину перспектив життя та основні моделі поведінки. Відомості про досвід предків зберігаються разом з інформацією про зовнішність в молекулі ДНК. Кожна людина має власний внутрішній вектор — унікальний синтез ґенетичних, несвідомих і свідомих факторів, відповідно до яких він рухається по життю, отримує досвід і «грає» свої ролі — незалежно від власних свідомих реакцій та інтерпретацій. «Випромінювання» цього основного внутрішнього напрямку впливає на поведінку, успіх, здоров’я людини.

Психоґенетика стверджує: поки ми не усвідомлюємо неґативних проґрам свого ґенетичного коду, так і будемо залишатися жертвами обставин, випадкових зустрічей, будь-чиєї волі. Усвідомлення неґативних аспектів своєї ґенетичної програми допомагає стати господарями свого життя і власними руками, розумом і волею створювати своє теперішнє й майбутнє благополуччя.

І психолоґічна наука, й саме життя переконують: свободу отримує не кожна людина, а лише та, що розуміє впливаючі на неї зовнішні та внутрішні чинники, має орієнтацію в житті, здатна рішуче протестувати несприятливому ходу подій, знайти вихід зі складної ситуації, втрутитися активно в те, що відбувається.

На щастя, ґенетичний код, який до цих пір не враховувався психолоґами й психіатрами, має не тільки деструктивний вплив. Він відіграє значну роль, насамперед, у проґресі. Ми отримуємо «у спадок» помилки предків: фрустрацію неосвічених часів, дії за стереотипами… Але у ґенетичній пам’яті є й інше: людина народилась для того, щоби бути щасливою! І тому кожне покоління робить щось, щоб удосконалити задані нашими предками проґрами. Доктор Тойч стверджує: життя дане нам для того, щоби радіти, бути щасливими. У кожного є право на життя світле, благодатне. Єдина сила, здатна протистояти цьому, – неправильне уявлення про нашу природу. Зрозуміти його обмеження і побудувати свою щасливу долю — у нашій змозі. Надійний помічник на цьому шляху — IDEAL-метод Тойча – індивідуалізований (Individualized), направляючий (Directive), пояснювальний (Explanatory), дієвий (Action), лоґічний (Log) метод. Розглянемо основні поняття та ідеї цього методу.

Основні поняття й постулати психоґенетики

1. Розумне життя підкорюється суворим законам природи.

Проаналізувавши значну кількість наукової інформації про макро- й мікрокосмос, Ч. Тойч дійшов висновку: що класичні наукові уявлення про те, що розум є синонімом понять «мозок» і «центр управління тілом», невиправдано обмежені. Ч. Тойч, посилаючись на відкриття Декарта, вважає розум окремим електромаґнітним континіумом, більшим, аніж людський мозок. Розум може надавати керуючий вплив на людину, використовувати його клітини як комп’ютер для зберігання інформації, і тому знання людини, її навички й особливості поведінки залежать від цього розуму.

Ч. Тойч переконаний, що життя попри всі його суперечності й парадокси є надзвичайно розумним. І тому може розглядатися в якості синоніма до того, що Арістотель називав Всесвітнім Розумом, або того, що релігія називає Духом.

Виходячи з постулату про первинність Всесвітнього Розуму, Ч. Тойч стверджує: останній формує не тільки клітину, а й складові атоми й молекули, котрі керують процесами їх побудови, харчування і т.п. Кожна нова клітина, на думку Ч. Тойча, є відображенням або позитивної, або неґативної думки; це стан свідомости, що прийняв матеріальну форму. Клітини є продуктом матеріалізації стану свідомості. Здорові думки звичайно відтворюють здорові клітини; хворі, спотворені думки відтворюють хворі клітини. Життя підтримує все те, що ним створене.

2. Доброта й досконалість, здоров’я й гармонія, любов і щастя — природні стани людини.

Все інше — хвороби, нещастя, неґативні переживання — «нав’язане» нам. Можна звільнитися від них, якщо захотіти і докласти зусиль.

Ця теза стверджує позитивний початок життя. І доказ тому Ч. Тойч вбачає у численних дослідах над дітьми, древніми племенами, тваринами, рибами, які у звичних умовах проживання сприймають як належне те, що добре й бажане. У разі, коли на зміну достатку й благополуччю приходить нездужання, біль, нестача чого-небудь, людина, як і будь-яка жива істота, відчуває пригнічення й прагне відновити стан комфорту, використовуючи всю свою енерґію та ресурси. При цьому життя, створюючи проблеми і скрутні ситуації, не тільки кидає виклик усьому живому, випробовує його активність та витривалість, але й саме вказує шляхи можливих рішень.

3. Поведінка людини передбачувана.

Свій метод дослідження і допомоги клієнтам, який він іноді називає «фізикою людини», Ч. Тойч ґрунтує не стільки на суб’єктивних уявленнях і переживаннях особистості, скільки на точному об’єктивному аналізі її досвіду. У його концепції немає випадковостей і збігів: всі щасливі і хворобливі обставини підпорядковуються суворим законам.

Точний скрупульозний аналіз кожного випадку спонукає і клієнтів, і учнів Ч. Тойча повірити у те, що людська поведінка і переживання передбачувані: «Подібно до того, як фізична будова та інші особливості людини визначені ще до її народження, так само визначений і її загальний життєвий патерн».

4. Ґенетичний код визначає риси характеру, поведінкові моделі та світогляд людини.

Почавши свою дослідницьку роботу в той же час, коли Дж. Уотсон і Ф. Крік опублікували свою працю про структуру спіралі ДНК, Ч. Тойч висуває гіпотезу: ґенетичний код визначає не тільки фізичну зовнішність людини, але й також її поведінку, стосунки, особливості пережитого досвіду. Аналізуючи десятки тисяч життєвих гісторій своїх клієнтів, Ч. Тойч знаходить емпіричні підтвердження своєї гіпотези і стверджує: третина даних, закодованих у ДНК, несе в собі біолоґічну спадковість, інша третина визначається впливом середовища, виховання і, нарешті, остання третина містить дані про родові спадкові установки, спосіб життя, особистісні фактори, ключові події й переживання предків.

Таким чином, людина має ґенетично обумовлену сприятливу чи несприятливу схильність, котра визначає не лише стиль її взаємодії з іншими, але й характер здоров’я, сімейного життя, кар’єри.

Вступаючи в суперечку з відомими дослідниками ДНК Дж. Уотсоном і Ф. Криком, які вважали ДНК практично незмінною, Ч. Тойч стверджує: ДНК здатна до модифікації.

Це місце теорії Ч. Тойча є найбільш уразливим, оскільки спирається лише на статистику експериментів. Однак він посилається на відкриття Х. Теміна і Д. Балтімора реверсної транскриптази у деяких вірусів раку й подальшого рекомбінату ДНК, який довів, що ДНК не є інертною, що підтверджує його ідеї. Вагомим арґументом стали результати дослідження поведінки прийомних дітей: останні діють в основному у відповідності з моделями поведінки їхніх справжніх батьків, а не прийомних.

Дуже спірним, але не менш вартим уваги є твердження Ч. Тойча про те, що головною метою людського життя є очищення ДНК за допомогою індивідуальних чи колективних зусиль — свідомих, підсвідомих або несвідомих. Саме із цим процесом, вважає доктор Ч. Тойч, пов’язана потреба дітей приймати на себе психолоґічні проблеми старших. Гісторія родини буде повторюватися до тих пір, поки людина не засвоїть урок, за допомогою якого вона намагається переконати останню. При цьому так само, як і у випадку із психолоґічною спадковістю, деякі особистісні риси та поведінка є панівними в одному поколінні і відступають на задній план в іншому. Тому діти часто нагадують бабусь і дідусів більше, ніж своїх батьків.

5. Кожна людина має свій основний внутрішній напрям або бажання.

Основний внутрішній напрям виникає на основі досвіду й емоцій предків, він породжений ґенетичними, підсвідомими і свідомими чинниками, функціонує як свідомо, так і неусвідомлено, впливає на міжособистісне спілкування та інші види життєвого досвіду. Він може бути як позитивним, так і неґативним. Останній спонукає людину робити те, що суперечить її істинній природі.

Ч. Тойч, спираючись на свою надзвичайно велику практику, стверджує: основний внутрішній напрям, який виник три-чотири покоління назад, є потужною мотивацією, що детермінує професійні та сімейні особливості поведінки людини. Він визначає її життєвий шлях, впливає на її цінності, здоров’я, взаємини та на результат будь-якої ситуації. Завдання полягає в тому, щоби навчитися застосовувати цю силу на благо.

6. Основний внутрішній напрям пов’язаний з емоціями.

Основний внутрішній напрямок деструктивного характеру пов’язаний із неґативними емоціями: страхом, гнівом, соромом, провиною, образою, що часто є несвідомими. Варіанти тут можуть бути найрізноманітніші, але незмінним залишається факт: витіснені у підсвідомість почуття страху, гніву, сорому, провини чи образи, що живуть століттями у тій чи іншій сім’ї, стають важливою складовою хворобливих взаємин і нерідко трансформуються у хворобливу модальність, стають причиною психосоматичних порушень (раку, алкоголізму, псоріазу, серцево-судинних і шлункових захворювань).

7. Моделі поведінки повторюються з покоління в покоління.

Основний внутрішній напрямок і неґативні емоції, переплітаючись із життєвими обставинами, формує певну модель поведінки, яка незмінно повторюється із покоління в покоління. Модель поведінки — це стійка, реґулярно повторювана, «пізнавана» форма поведінки. В анґлійській мові такі специфічні, характерні для людини форми поведінки називають патернами.

Основний внутрішній напрямок, неґативні емоції й поведінкові патерни — це потужна сила, яка зумовлює не тільки індивідуальний стан людини, але і його взаємодію з іншими.

8. Взаємодія між людьми й міжособистісні відносини детерміновані сімейними законами взаємного тяжіння.

Ч. Тойч вважає, що спілкування — це не тільки обмін вербальними та невербальними сиґналами. У людській комунікації бере участь ще й несвідомий радар. Саме він і відіграє головну роль у людських взаєминах.

Несвідомий радар — ґенетично обумовлена частота електромаґнетних коливань, випромінюваних мозком, яка, доповнюючи словесні і невербальні патерни спілкування, посилає сиґнали у довкілля і визначає характер взаємин людини із оточуючими, «притягаючи» людей, досконалим чином доповнюючих її вихідну модель поведінки. Посилаючи сиґнали у довкілля, цей радар «притягує» людей та обставини, відповідні його природі. Дві людини, таким чином, утворюють функціональний блок або функціональну ланку, взаємодоповнюючи одне одного: той, кому у відповідності з сімейним законом судилося бути відкинутим, зустріне людину, схильну до відкидання. Власник моделі втрати зустрінеться з нечесним, який «допоможе» втратити щось дуже дороге. Схильний до моделі безпорадности буде потрапляти у скрутні ситуації і т.п.

Функціональна двостороння ланка складається із двох осіб: А — спонукає до взаємодії і Б — відповідає, залучає до спілкування. Вони доповнюють одне одного та взаємодіють між собою. Якщо А несе у своїй підсвідомості неґативні емоції (страх, сумнів, розчарування), то Б, взаємодіючи з А, виявляє ті ж емоційні стани, відображаючи їх, немов дзеркало.

Такий самий комплекс неґативних емоцій передається у спадок дітям, онукам, правнукам і проявляє себе у різних формах: злости, схильности до алкоголю, наркотиків, переживань, критиці доти, доки не відбудеться випадкова чи навмисна модифікація.

9. Непряма згода — несвідома схильність людини до мовчазного прийняття того чи іншого неґативного ставлення або дії оточуючих.

Зберігаються і передаються з покоління в покоління небажані спадкові риси, які проявляються в одному аспекті життя і роблять значний вплив на інші — шлюб, взаємини з людьми, здоров’я. Цією якістю володіють у першу чергу громадяни існуючих у цей час диктатур, які довго були змушені підкорятися волі сильної влади.

Наша країна тому чудовий приклад. Одне з головних спостережень, які Ч. Тойч зробив у Росії за три роки роботи: політичний та економічний тиск, який відчуває більшість людей, відгукується внутрішньою «пригніченістю».

Дослідження Ч. Тойча показало: одна й та ж людина є неґативним чинником як мінімум у двох функціональних блоках, неусвідомлено сприяючи посиленню не тільки своїх неґативних моделей, але і того, хто з ними взаємодіє. Ч. Тойч довів, що «жертва» та її «переслідувач» притягуються одне до одного не випадковістю чи невдачею, а природнім законом. При цьому Ч. Тойч пояснює цю відкриту ним закономірність законом тяжіння Ньютона, згідно з яким сила притягання між двома тілами пропорційна добутку їх мас і обернено пропорційна квадрату відстані між ними. Усі нещастя сімейного життя пояснюються мінімальною відстанню між взаємодіючими людьми, тому вони будуть притягуватися із величезною силою, руйнуючи своє здоров’я, здібності, втрачаючи сили на втілення несприятливого ґенетичного коду.

Оскільки діти мають електромаґнетний уявний нуль, ідентичний із батьківським, їх основний внутрішній напрямок, як правило, збігається з батьківським. За відсутності спеціальної спрямовуючої систематичної корекції діти приречені повторювати основну гісторію сім’ї, лише незначно змінюючи її під впливом життєвих обставин.

10. Сімейний закон, що визначає основні закономірності поведінки та відносини членів сім’ї, може бути зміненим, якщо людина захоче «перевчити» свою підсвідомість і буде наполегливо працювати над собою.

Усвідомлення неґативних аспектів своєї ґенетичної проґрами допомагає стати господарями свого життя та власними руками, розумом і волею створювати своє сьогоденне і майбутнє благополуччя.

За допомогою свідомого зусилля, відповідних дій та позитивного життєвого досвіду людина може відмовитися від позиції жертви, змінити своє ставлення до світу, людей і самої себе, і тоді змінюється «рух планет у системі». Доцентрова сила, що утримує їх разом, зменшується. У людини з’являється можливість «перейти на нову орбіту» або в «іншу людську сонячну систему».

Перехід починається з об’єктивного аналізу справжньої життєвої ситуації. Аналіз здійснюється за допомогою особливого інструменту — гемоґрами.

Усвідомлення своїх особливостей — завдання непросте. Але воно доступне кожному, хто готовий поглянути на іншого як на самого себе.

Руйнівні моделі поведінки

Ми повторюємо помилки наших батьків і прадідів. Наші предки навчилися вважати себе жертвами природи, тварин, сусідів — усього, що оточує людину. Багато хто з нас успадкував цю безпорадність, забувши про головне – про віру в те, що люди ми сильні, душі в нас багаті, талант величезний.

У сім’ях «живуть» і передаються з покоління в покоління моделі засудження, аґресії, насильства, відкидання, переривання, втрати, безпорадності, відходу. Найпоширенішою є модель придушення. Тиск пережили наші прабатьки, які пройшли революцію, громадянську війну та репресії, перипетії комуністичного режиму. Ми відчували тиск у сім’ях та школі та звикли спілкуватися з людьми з цієї гнітючої позиції. Доповнює картину загальної пригнічености модель відкидання. Форми відкидання надзвичайно різноманітні. Це відкидання з боку уряду, який обдурив довіру прадідів, які пережили революцію і громадянську війну, масові репресії та гоніння після фашистського полону. Це відкидання у сім’ях, коли партнери залишають одне одного, зраджують, не люблять. Це наслідок батьківської нелюбови до дітей, а також відкидання з боку вчителів в авторитарній школі.

Наступна модель — модель втрати. Це втрата віри у краще, любов і взаєморозуміння, контакту у взаєминах. Батьки зазвичай «гублять» своїх дітей: останні погано вчаться у школі, тікають з дому, хворіють і т.п. Аналіз життєвих гісторій показує: модель втрати так чи інакше наявна в сім’ї предків. При цьому батьки втрачали дітей у буквальному розумінні — в результаті хвороб, нещасних випадків, воєн. Сьогодні втрати мають іншу форму, але, якщо модель живе у сім’ї, вона неминуче повторюється з покоління у покоління.

Поширені моделі насильства та відходу. Насильство (образи, рукоприкладство, бійки тощо) сьогодні є в родині і школі. Відхід найчастіше представлений схильністю до алкоголю, різноманітними захворюваннями. Ці дві моделі є наслідком пережитого тиску.

Тісно пов’язана з моделлю придушення і одна з її особливих форм — модель засудження. Це схильність до критики, пліток, скарг, звинувачень, лихослів’я і т.п.

Багато хто відповідає моделі переривання або зупинки. Це може бути переривання контакту у спілкуванні, переривання вагітності, шлюбу, якоїсь важливої справи, наприклад навчання у вузі і т. п.

Також існує модель безпорадності, котра виявляється у тому, що мами не впоруються зі своїми дітьми, вчителі не можуть протистояти недисциплінованому класу.

У цілому аналіз провідних моделей контакту показує: порушення сприятливого спілкування пов’язане з моделями придушення і відкидання, насильства та відходу. Переживаючи тиск і насильство, людина прагне зберегти, убезпечити себе і тому віддає перевагу відчуженому хворобливому контакту, що проявляється у формах переривання і відходу. Переживаючи відкидання і відчуваючи себе не в силах зберегти уявлення про себе як про людину хорошу, гідну любови й визнання, вона вдається до іншої крайності — втрачає себе на догоду іншим, освоюючи різні форми пристосування.

Негативні емоції

Безліч людей схильні до переживання страху. Це страх втрати контакту із коханою людиною, страх осуду і покарання, страх відкидання, страх бути самим собою, страх втратити близьку людину і т.п. Саме страх спонукає нас до насильства і відходу. Другим за частотою переживання є почуття провини, яке корелює із моделлю осуду. Третє місце займає роздратування як одна із форм гніву. Потім — образа, почуття, яке зазвичай іде в парі із провиною. Останнім у ґрупі неґативних емоцій представлений сором.

Деструктивні установки

Установка — це прояв несвідомої готовности людини до певної реакції, дії, вчинку. Завдяки установці особистість виявляє стійкість до різноманітних дій навколишнього середовища. Соціальна установка — це якесь усталене переконання, погляд на світ, себе саму чи іншу людину. Виникаючи у значущому для людини досвіді, соціальна установка «просякнута» емоціями. Емоційно насичена соціальна установка забезпечує стійку схильність людини до однозначної реакції і задає тон складним у взаємодії відносинам. Вона діє як колірний фільтр у кінопроєкторі. Позитивні установки дають світлу картину світу; неґативні — похмуру.

Найпоширеніша установка — знецінення самого себе, що виявляється у невпевненості, невдоволенні собою, самоприниженні, що свідчить про нереалізовані потреби у визнанні. «Любити себе — це еґоїзм» або «Я — остання в абетці» — це найпоширеніші варіанти установки знецінення самого себе. Воно змушує людину вважати: я гірший, аніж інші, всі вони кращі від мене. Або інший варіант: я — хороший, а інші – погані. Ця установка іноді пов’язана з автодеструктивними тенденціями, схильністю до самознищення і суїциду. При цьому багато хто схильний знецінювати не тільки самих себе, а й інших. Різновидом цієї установки є суперництво, схильність до боротьби: «Я гірший — вони кращі» або «Я кращий — вони гірші».

Інша досить поширена установка — недовіра до людей і світу в цілому у різних її формах, у тому числі у проявах ворожості, у схильності боротися із соціумом та його представниками за справедливість, у беззахисності й бажанні приховати від оточуючих свої справжні почуття.

«Світ ворожий і небезпечний». Ця установка, що обмежує можливості людини, почасти справедлива, і життєва історія клієнтів — тому підтвердження.

Частина людей мають установку, яку умовно можна назвати приреченістю на самотність, що виявляється у схильності до емоційної роз’єднаності з близькими, відсторонення, відчутті власної непотрібности, занедбаности. Не розмовляти, не вступати у контакти з оточуючими — дуже поширений спосіб самозахисту закріпаченої особистости. Самотність — спосіб життя таких людей, вони не знають, як зблизитися з іншими.

У багатьох виявлена установка, названа позицією жертви, яка іноді переживається як безправ’я, залежність від обставин, безвихідь, приреченість на бідність. «Я не можу інакше», — переконані клієнти, що мають таку установку.

Емоційно насичені неконструктивні установки — це глибинні витоки неґативного ставлення до себе та інших, що обертається неґативним сприйняттям ситуації і спонукає людину до неконструктивних стратеґій нападу і відходу. Аналіз всих вищенаведених гісторій показує: придушення й уникнення доповнюють одне одного.

Переучування або зміна життєвої програми

Змінити власне життя на краще може той, хто здатний усвідомити свої заважаючі спілкуванню омани, «блоки», «комплекси». Звільнитися від них остаточно, ймовірно, нікому не вдасться. Але знати про них і про те, як вони діють, як впливають на наше буття, — це реальне завдання.

Нашим головним інструментом при цьому буде наш розум, точніше — одна його унікальна властивість, яку психолоґи називають рефлексією, тобто здатністю людини усвідомлювати свої вчинки й образ свого Я. За допомогою рефлексії людина може осмислити свої дії, співвіднести власні зусилля з поведінкою інших людей.

Розширюючи свої рефлексивні потенціали, кожен може усвідомити:

  • які моделі контакту він зазвичай застосовує у спілкуванні;

  • які емоції при цьому переживає і як вони пов’язані з минулим;

  • як неконструктивні емоційно насичені соціальні установки блокують особистісні та групові потенціали.

Принципи переучування

Усвідомлення і конструктивну зміну основного внутрішнього напрямку Ч. Тойч називає переучуванням або зміною життєвої програми.

Переучування будується на п’яти важливих принципах:

1-й принцип. Визнання початкової досконалості життя, її законів і себе самого.

Основні труднощі взаємодії з оточуючими нас людьми є наслідком спотворених уявлень індивіда про життя і себе самого (це і є прояв деструктивних соціальних установок). Джоел та Чампіон Тойч переконані: добро природне, а хвороби, невдачі, злочини, біль і страждання неприродні.

На основі принципу, який проголошує початкову досконалість всього сущого, діють три важливі правила психоґенетики:

  • все, до чого ми залучені, точно відповідає тій стадії еволюції, на якій ми знаходимося;

  • ми отримуємо від життя тільки те, що нам необхідне, зустрічаємося і спілкуємося саме з тими людьми, яких найбільше потребуємо;

  • усе, що відбувається з нами — на благо; будь-яка несприятлива, навіть нещаслива подія має важливий позитивний сенс, важливо визнати це і винести з цього висновки.

Головний наслідок, що випливає з цих правил, – бути вдячним життю, собі самому й людям за те, що вже пережито, досягнуто.

2-й принцип. Безумовна впевненість у позитивному результаті.

Якщо людина визнає свою необізнаність і усвідомлює ґенетичні причини своєї поведінки, вона може стати господарем, а не жертвою нещасливих обставин, обумовлених ґенетичним кодом.

При цьому надзвичайно важлива безумовна впевненість у позитивному результаті, яка складається з таких ключових моментів:

  • віри фахівця [психотерапевта] в самого себе, його переконаности в дієвості застосовуваних методів і засобів;

  • віри клієнта у фахівця, в обрані методи й засоби;

  • здатності фахівця передати клієнтові своє відчуття благополуччя й здоров’я; в іншому разі зцілення неможливе: клієнт, котрий свідомо чи підсвідомо вважає себе хворим, рано чи пізно повертається до вихідного стану.

Третій принцип. Усвідомлення сімейного ґенетичного коду і динаміки основного внутрішнього напрямку можливе за допомогою ґеноґрами.

Ґеноґрама — виключно точний психоґенетичний метод. Ґеноґрама базується на об’єктивних фактах з гісторії родини і дозволяє:

  • зрозуміти природу проблем клієнта та стратеґію його переучування, тобто усвідомленого подолання ліміту ґенетичного впливу;

  • виділити словесні патерни, що передаються у спадок і увічнюють родові та сімейні звички в мові, — як вимовні, так і невимовні. Вони мають потенційну деструктивну і конструктивну силу та можуть бути використані для аналізу та вдосконалення взаємовідносин;

  • ідентифікувати емоційні процеси сім’ї — точно визначати конкретні фактори оточення й викликані ними емоції, що живуть у сімейній гісторії та блокують успішний індивідуальний розвиток особистості.

Один з головних елементів побудови та інтерпретації ґеноґрами — гіпотези. Досліджуючи гісторію сім’ї, Ч. Тойч будує і перевіряє гіпотези.

4-й принцип. Звільнення від неґативних емоцій.

Неґативні емоції — страх, провина, образа, роздратування — є причиною несприятливих моделей поведінки та фізичного стану людини. Чудове самопочуття й доброзичливі взаємини беруть свій початок в усвідомленні впевненості, правди й любові. Самодостатність і самоповага — перші необхідні якості, яких повинна набути людина, залучена до переучування. Однак починаються позитивні зміни з виведення назовні почуттів невдоволення, заздрости, скарг, критицизму.

Усунення неґативних емоцій ґрунтується на розумінні причин, які стимулюють людину і людей, що її оточують, взаємодіяти тим чи іншим несприятливим чином. Крім того, надзвичайно важливо усвідомити: самі ми ненавмисне сприяємо тому, що відбулося і відбувається. Ґенетично схильні до ролі жертви, іншим людям ми відводимо роль переслідувача. Кожна людина, взаємодіючи з іншими, грає свою роль відповідно до ґенетично закладеної проґрами, тому що знаходиться, за висловом Ч. Тойча, в «ґенетичному трансі». Тільки «прокинувшись», вона може самостійно керувати своїм життям і знаходить здатність відповідати за свої вчинки і справи.

5-й принцип. Відповідальність за зміну вимагає від людини наполегливости й послідовности.

Цей принцип підкреслює: самостійна робота щодо зміни свого внутрішнього світу — важлива складова процесу переучування. Зміна неґативних поведінкових і словесних патернів на позитивні вимагає від людини не тільки усвідомлення можливости вибору та відповідальности, а й наполегливости, і послідовности на шляху до досягнення мети. Усвідомивши деструктивні аспекти свого ґенетичного коду, ми перекладаємо на себе відповідальність: залишити все як є й далі тягнути своє жалюгідне існування жертви обставин чи крок за кроком, послідовно і наполегливо змінювати свої думки, словесні патерни, дії. Людина сама несе відповідальність за прийняття і реалізацію цього рішення. У першу чергу Ч. Тойч наполягає, щоби ми взяли на себе відповідальність за розвиток позитивного мислення, очищеного від критицизму.

Семикрокова модель переучувчання

На шляху до вирішення проблем — сім кроків:

1 крок. Усвідомлення того, що нас хвилює.

На цьому кроці необхідно виділити і сформулювати завдання, які необхідно вирішити.

Для цього треба чесно проаналізувати і свої внутрішні труднощі, і проблеми, що виникають при взаємодії з іншими людьми. Які ж це проблеми?

Перш за все це труднощі з самовираженням, приховування своїх справжніх почуттів і бажань. Один із способів захистити себе — нічого не говорити про свої справжні переживання і нічого не хотіти. Якщо я нічого не бажаю або хоча би не показую своїх дійсних бажань, мені немає в чому розчаровуватися.

Інший дуже поширений спосіб приховування почуттів — не розмовляти, не вступати до контакту з оточуючими. Такі люди небагатослівні, на всі питання вони відповідають коротко: «Так», «Ні», дивляться в підлогу або відводять погляд. Волосся, спадаюче на очі, або темні окуляри, або просто мовчання — все це способи самозахисту…

Однак ми можемо захищати себе й по-іншому: постійно бути доброю людиною, з якою легко спілкуватися, яка ніколи не скаже жодного слова проти, який навіть не заплаче, коли їй боляче. Закріпачена, «затиснена» людина чудово вміє терпіти, коли його б’ють. Це непогана техніка виживання, вона допомогла вижити в дитинстві, але вона, на жаль, не в силах зробити повноцінного дорослого життя.

Труднощі з самоповагою. Недовіряючі собі люди часто вважають себе негідними поваги. Вони бояться сказати зайве слово, запропонувати на обговорення свою ідею. Вони переконані, що не здатні любити і взагалі марні.

Можливий зворотній варіант: ми вважаємо себе гарними, а інших поганими. І тоді ми боїмося людей, уникаємо їх, вбачаючи в них потенційних ворогів. По відношенню до них самі можемо бути жорстокими й аґресивними.

Труднощі з досягненнями — ще одна типова проблема. Ми раптом виявляємо: немовби існує якась сила, яка примушує нас намагатися з усіх сил працювати все старанніше й старанніше — до відчуття загнаности й переслідування. Навіть коли наші успіхи очевидні, нам все ще здається, що щось ще недороблено, хтось може зробити те ж саме краще — і пережене нас.

Інший різновид труднощів з досягненнями — протилежний: ми впевнені, що не зможемо добитися нічого доброго — і тому не робимо ніяких зусиль, бо ясно: всі спроби марні. У результаті виходить: нічого не робити безпечніше.

Труднощі з друзями та коханими. Іноді люди вважають: важко чекати чогось від інших, крім болю. Самотність — спосіб життя таких дітей; і ставши дорослими, вони не знають, як зблизитися з іншими. Вступаючи в любовні відносини, вони хвилюються, бояться сказати щось не те, тому часто складається враження, що їм просто нічого сказати. Іноді оточуючі починають думати, що саме вони змушують нещасних відчувати себе ніяково. Зазвичай такі відчуття викликають бажання відійти, відсунутися. Таким чином, збуваються найгірші побоювання нашого страждальця — виникає відчуття, що його дійсно ніхто не любить.

Інша можлива реакція абсолютно протилежна. Людина відчайдушно й нерозважливо хоче подобатися і може «прилипати» до інших людей, посилено шукати зустрічей, телефонувати кілька разів на день, викликаючи тим самим неприємне відчуття нездатності відповісти такою ж прихильністю, дати нещасному очікуване ним тепло та увагу.

2 крок. Усвідомлення успадкованої моделі життя.

Проаналізуйте поведінку членів своєї сім’ї — батьків і дітей, бабусь і дідусів, тіток і дядьків, братів, сестер та їх дітей. І якщо помітите, що у вашій родині живуть і повторюються моделі відкидання, втрати або відходу, визнайте, що це дійсно ґенетичний закон, за яким жила ваша родина багато десятків, а може, і сотень років.

Ви можете звільнитися від деструктивного впливу спадковости і жити своїм власним життям, якщо захочете.

3 крок. Зміцнення бажання активно діяти і рухатися за своїм власним шляхом.

А тепер подумайте про те, чому насправді ви завжди прагнули до іншого: до взаєморозуміння, взаємодії на рівних. Звичайно ж, ви, як і всякий інший, прагнули до задоволення своїх власних потреб, але в той же час — в міру своїх сил — до загального задоволення. Звичайно ж, вам було б куди приємніше відчути єдність з іншою людиною, об’єднати ваші зусилля. Таку стратеґію контакту ми й називаємо партнерською. Ось її типові моделі:

  • спонукальна модель — ви здивовані, захоплені, зацікавлені майбутньою діяльністю, і це спонукає вас приєднатися до партнера, а якщо хочете спонукати іншого приєднатися до вас, то подумайте про те, як його здивувати і зацікавити своєю власною персоною чи ділом;

  • заохочувальна модель — ви, займаючи позицію “вище за іншого”, в силу свого віку або положення, використовуєте різні форми підтримки, намагаєтеся підтягти “молодшого”, розділити з ним відповідальність, допомагаєте йому пережити спільний успіх як свій власний;

  • розуміюча модель — прояв уваги до потреб та уявлень партнера, розуміння сенсу його поведінки і намірів;

  • приймаюча модель — в будь-якій дії людини є позитивний, іноді підсвідомий зміст — це конструктивна точка відліку в оцінці вчинків; спосіб досягнення мети може бути поганим — його й треба оцінити за заслугами, а людина при цьому завжди приймається як безумовна цінність;

  • підтримувальна модель — вимагає особливого терпіння до помилок і неґативних проявів партнера, віри в те, що у кожної людини є ресурси для зміни.

Проте ці моделі поведінки поки що не доступні вам через сумний спадок. Замість того, щоб ось так просто погоджуватися й далі бути жертвою обставин і своїх власних неконструктивних стратеґій спілкування, можна сказати собі: «Так, так було завжди. І виявивши це, я не збираюся довше залишатися жертвою ґенетичного коду. Він сильний, але я сильніший! Він бажаний, але бажання жити у здоров’ї і щастя понад усе. Інакше, як я, знаючи все це, буду дивитися в очі своїм дітям та онукам?» Скажіть собі: «Я хочу жити інакше, і я буду щасливим!» І все живе на землі — люди, рідні й близькі, друзі та знайомі — всі рано чи пізно почують, побачать і відчують ваше бажання бути коханим, бажаним, жити із задоволенням.

4 крок. Звільнення від поведінкових моделей минулого.

Тепер, коли ми знаємо, чому і як все відбувається, в наших силах сказати рішуче «Ні!» минулому.

Для того, щоби звільнитися від неґативних емоцій і деструктивних моделей поведінки, треба «прорватися» до своєї пам’яті, згадати почуття й навіть фізичні відчуття, пережиті в дитинстві. Проходячи через цю кризу, корисно скористатися чиєюсь допомогою — згадувати колишні відчуття й емоції разом з якоюсь близькою людиною.

Звільняючись від неґативних емоцій, ми з’єднуємось зі своєю «внутрішньою дитиною», яка живе в кожному з нас. Необхідно встановити зв’язок із образом себе в дитинстві і подякувати цьому маленькому створінню, яке пережило біль і приниження, за те, що ви з ним вижили в цьому житті. Необхідно навчитися знову відчувати себе вільною, щасливою дитиною, щоби почати жити по-іншому, знайти здатність довіряти людям, відчувати себе незалежним, самостійним, компетентним, гідним любови. Цей крок важкий і мужній, але разом з тим він несе позбавлення від болю, загоює рани. Це дуже важливо — навчитися приймати себе, вважати себе гідним любови й поваги.

5 крок. Прощення собі й іншим.

Здійснюючи цей крок, треба пробачити собі, батькам і всім тим, хто мимоволі «допомагав» простувати шляхом минулого, наповненого стражданням і болем. Адже насправді ніхто не винен в тому, що сталося, – тільки наше загальне невігластво. Умінню прощати слід приділити особливу увагу. Саме прощення є ключем до узгодження протиборчих прагнень.

Для того, щоби прощення стало істинним, доктор Тойч радить спочатку висловити свої неґативні почуття тому, хто став їх джерелом. Зробити це можна відкрито, зустрівшись зі своїми батьками або написати лист, який зовсім необов’язково відправляти адресату. Якщо ж ви не хочете ні писати, ні йти на відкриту конфронтацію, поставте перед собою порожній стілець, уявіть свою матір чи батька, що сидить і слухає вас, і висловіть все з граничною відвертістю. Цього буде достатньо, щоб потім по-справжньому пробачити їм.

6 крок. Усвідомлення та подолання опору.

Хто йде шляхом звільнення від ґенетичного коду має знати, що опір — справа звичайна і впоратися з ним можна.

Опір називають механізмом психолоґічного захисту. Бувають різні механізми:

  • наприклад, людина не може визнати власних устремлінь до жорстокості та насильства; вона, швидше, звинуватить інших у порушенні загальноприйнятих правил поведінки. Механізм такого психолоґічного захисту називають проєкцією: «ганебні» мотиви власної поведінки приписуються іншому; при цьому авторитарна особистість щиро і глибоко переконана у власній моральній правоті: такі люди не знають істини про самого себе. Дзеркало, в яке вони дивляться, – взаємодеформоване: відображення інших, та й власний вигляд, – не відповідають реальності.

  • інший механізм психолоґічного захисту — заперечення: «Я чудово спілкуюся з людьми. Жорстокості і образ ніколи не було і не може бути». Така позиція допомагає блокувати неприємні спогади.

  • механізм применшення («Все було не так уже й погано»).

  • механізм раціоналізації, який допомагає знайти вибачення для своїх батьків: «Батьки робили все можливе, але обставини були сильніші».

7 крок. Послідовне і наполегливе простування власним успішним і щасливим життєвим шляхом.

Цей крок — кінець старого шляху і початок нового. Зробивши його одного разу, не зупиняйтеся!

Головне при цьому — подолати звичні неконструктивні установки, стереотипи і сумніви.

Щоби змінити своє життя на краще, нам необхідно виробити нову установку: взяти ініціативу у власні руки й активно, нарівні з усіма, брати участь у поділі життєвих багатств і благ. Ця установка заперечує старе уявлення про себе, проголошує право на успіх — особливий стан мислення, який визнає існування та реалізацію потреб і бажань, дарує людині емоційні, духовні і матеріальні блага.

Афірмації як інструмент зміни спілкування

Щоб допомогти людині звільнитися від поведінкових моделей минулого, в тому числі відкидання, втрати, відходу, Ч. Тойч радить використовувати афірмації.

Афірмації — це твердження, яке ми робимо щодо свого життя; це бажання у формі теперішнього часу якби воно було реалізовано в нашому житті. За допомогою афірмації ми можемо перепроґрамувати свою свідомість і змінити своє життя.

Максимальний ефект може бути отриманий, якщо афірмація стала частиною нашого життя. Її постійне повторення рано чи пізно формує в нас нову свідомість.