Ми знайшли Вас, Валентине Дмитровичу!

П’ятдесят п’яті роковини Валентина Отамановського.

Я орґанізував пам’ятну акцію та говорив на ній ось що:

  • У країні безліч політичних партій, які називають себе патріотами і кілька таких, що називають себе націоналістами. Жодна із них не привела нас на могилу великого діяча націоналістичного руху. Вони самі туди не ходять, вони за неї і не знають. І не я насправді привів, і навіть не “Просвіта”. Привели науковці, які зберегли і відновлюють пам’ять про велику людину. Від науковців цілком залежала і залежатиме доля людства завжди. До могили нас привів проф. Ігор Робак, з яким мене після крутянської акції познайомив доц. Вадим Золотарьов.
  • Я дізнався за Отамановького з Вікіпедії приблизно рік тому і випадково. Хоча слухав курс гісторії кілька разів у різних місцях, немало і понад це читав. У нашій культурі, у сприйнятті нашої гісторії – дуже великі білі плями.
  • Отамановський точно важливіший і позитивніший за Грушевського. Тоді переважна більшість були за те, щоби Україна була у складі Російської Федерації. Отамановський був різко проти. Він один з небагатьох і з найбільшою ефективністю боровся за справжню Україну. Але ніхто не говорить про це. Звідси і білі плями.
  • Очолював абсолютно вирішальне у нашій гісторії “Братство самостійників”, зробив внесок рівня Міхновського та Петлюри у створення українського війська, бився під Крутами. Є підстави вважати, що фактично він створив Центральну Раду. Але в ній йому не давала говорити більшість, для якої важливо було залишитися під окупацією орди.
  • Був дуже відомим та авторитетним на той час, але потерпав від автономістів та скоропадчуків. Очолював видавництво, багато писав і перекладав. Такого, що підвищувало рівень усвідомлення та патріотизму. А значить – віддаляло від росії. Був, як і майже всі тоді, соціалістом.
  • Повернувся до Радянської України і надзвичайно плідно працював як краєзнавець у Вінниці. Володіючи всією основною інформацією про Степана Руданського, зумів домогтися його увічнення! Був засуджений за справою “Спілки визволення України”. Судячи з усього – перехитрував радянську систему, достойно зберіг себе й усвідомлено сіяв те, що зараз нам дасть справжню незалежність.
  • Не декомунізація була необхідна. Отамановський і популярний нині Болбочан, і безліч інших видатних українців – стояли на лівих політичних позиціях. Необхідна демосковізація. Нічого нас із Московію пов’язувати не повинно. Московія впливала завжди вкрай згубно. Валентин Отамановський розумів це ще тоді. Ми відчуваємо полегшення від декомунізації, тому що вона опосередковано звільняє від москалів.
  • Нам випала честь і радість, що Валентин Отамановський устиг стати харківцем. Він непогано вивчений, по ньому давно була захищена дисертація у Вінниці. Завдяки Ігорю Робаку ми можемо вивчати життя цієї великої людини. Силами “Просвіти” та інших патріотичних орґанізацій Отамановський має зайняти одне з найвищих місць у пантеоні національних героїв.

Слава Україні!