НЕОПОЗИТИВІЗМ (Філософія науки – конспект лекцій Якова Тарароєва)

1. Основні положення та етапи розвитку
2. Лоґічний позитивізм
3. Принцип верифікації
4. Неспроможність неопозитивіської концепції

1. Неопозитивізм є реакцією на кризу позитивізму початку двадцятого століття. Своєю основною метою – збереженням основних положень позитивізма про емпіричний рівень як єдину основу теорії можлива тільки при розв’язанні суперечности між загальним характером теорії та частковим характером емпіричних даних.
Вирішення цієї суперечності можливо тільки виходячи з аналізу теорії, виокремлення у ній двох складових – форми та змісту. Тоді, для вирішення вищезгаданої суперечности неопозитивісти стверджували, що форма репрезентативної теорії може бути з неемпіричними основами, а зміст теорії має черпатися виключно із досвіду. Відповідно, філософія не повинна займатися змістовим аналізом наукового пізнання, всі філософські теореми та знання мають бути виключені з теорії. Задача філософії – займатися формальний аналізом теоретичних даних, під котрими розумівся лоґічний та лінґвістичний аналіз. Завдяки універсальності лоґічної мови найбільшого поширення здобув лоґічний позитивізм.
Анґлійські філософи-аналітики (Стебенґ, Візролл), Львівсько-Варшавська лоґічні школи; пізніше – Берлінське товариство емпіричної філософії (Гемпель, Рейхенбах), американський напрямок у філософії науки позитивісько-праґматичного толку (Наґель, Марґенау, Моріс, Уайт та ін.), Упсальська школа у Швеції, Мюнхенська лоґічна школа у Німеччині начолі зі Шольцем та ін.

2. Основне положення лоґічного позитивізму полягає у тому, що предметом філософії не може бути теорія пізнання, оскільки пізнання тісно пов’язано зі світоглядом і це задає філософії “метафізичний вектор”, котрого неопозитивісти старалися уникати. Згідно лоґічного позитивізму філософія не містить у собі предмета дослідження, оскільки вона не є змістовною наукою про об’єктивну дійсність, а являє собою теоретизування. Суть цього способу полягає у лоґічному аналізі наукових обчислень та узагальнень. Оскільки усі знання виражаються за допомогою мови, то центровою задачею філософії є розробка принципів перевірки висловлювань на відповідність їх позитивному досвіду. Одним із найбільш лоґічних неопозитивістів був Бертран Рассел. Він висловив положення про те, що всі наукові висловлювання поділяються на три катеґорії:
а) лоґічно спрямовані (аналітичні)
б) емпіричні (синтетичні)
в) метафізичні (науково неосмислені, ні про що)
Аналітичні не дають нової інформаії. Синтетичні – дають нову інформацію.
Задачею філософії, згідно лоґічного позитивізму, є аналіз усих наукових суджень на предмет виявлення метафізичних та вилучення їх із наукового вжитку, тим самим забезпечивши побудову ідеальних лоґічних моделей осмисленого наукового міркування. Основою такого аналізу має стати принцип верифікації.

3. Верифікаційна концепція знань — ядро усих неопозитивістських концепцій. Згідно цього принипу, будь-яке висловлювання у науці підлягає дослідній перевірці на істинність.
Теорія являє собою сукупність висловлювань. Вони поділяються на прості (атомарні) та складні (молекулярні). Згідно принципу верифікації усі висловлювання у теорії лоґічним шляхом мають бути зведені до атомарних та перевірені на істинність. Однак, як виявилося, принцип верифікації має дуже обмежений характер — існує маса наукових висловлювань, які не мають емпіричної верифікації. Це загальні висловлювання (особливо про нескінченні множини), висловлювання про минуле. Принцип верифікації незастосовуваний для всих законів природи, він придатний для окремих суджень і множин із невеликої кількості суджень, але вони не становлять наукового інтересу. Тому принцип верифікації та вся проґрама неопозитивістів є неспроможною за їхніми власними критеріями.

4. Після провалу модернізованої версії позитивізму в особі логічного позитивізму у першу чергу стала зрозумілою повна неспроможність позитивізму в його основному прагненні. Ця неспроможність виражалася у тому, що зміст наукової теорії не може спиратися виключно на емпіричний досвід у силу того, що будь-яка теорія носить узагальнюючий, “надлишковий” характер, тоді як емпіричний досвід завжди локальний, обмежений місцем і часом та має частковий характер. Різниця між частковим і загальним необхідно “покривати” за рахунок неімперчних складових науки — філософських, лоґіко-методолоґічних, культурних, соціальних і т. д., а це у свою чергу призводить до того, що у науки з’являються інші, позаемпіричні основи. Як правило усі ці основи беруться “у наявному вигляді” та “із мовчазної згоди” у безкризові періоди розвитку науки, коли до них немає потреби звертатися. Звертання відбувається лише у період кризи, коли мовчазно прийняті традиційні основи “перестають працювати”. Усі і питання та проблеми стали предметом дослідження у постпозитивізмі. Разом із тим слід розуміти, що у рамках вирішення “локальний наукових задач” подібні проблеми не виникають, що пояснює той факт, що значна частина наукового товариства продовжує, не дивлячись на ідейний крах позитивізму та його різновидів, залишатися “стихійними позитивістами”.

ДО ЗМІСТУ