Патріотизм – це любов до довкілля

Чудово та життєдайно те, що більшість із нас має власний погляд на те, що таке патріотизм. Особливо цікаво було прочитати  публікацію “Патріотизм – любов до Батьківщини. Що ще?”.

Почав писати до неї довгий коментар, але виявилося, що він більше схожий на статтю.

Публікація посилається на серйозні академічні словники. Люди, які дали інтерв’ю, висловлюють свої визначення патріотизму – досить близькі до написаних у словниках. Це підтверджує високу якість останніх.

Я довго розмірковував над тим, що люди мають на увазі під словом ПАТРІОТИЗМ, як його вживають та що під цим словом варто мати на увазі. Моє бачення трохи відрізняється. І людей із баченням, близьким до мого – чимало. От я і вирішив дати своє визначення патріотизму на противагу академічному.

Я так майже ніколи не роблю і такі дії не вітаю, але словники пишуться живими людьми і лише відображають (із запізненням) стан лексики. Академічна наука (слава Богу!) не є чимось абсолютно монолітним. Завдяки непоганій академічній освіті я знаю, що пишу, не ризикую бути зарахованим до лав псевдо- чи паранауковців. Я хотів би досягнути такого рівня компетенції та визнання, щоби нові словники укладалися із урахуванням моїх розробок.

Якщо простежити, як вживається слово ПАТРІОТИЗМ та опитати більше людей, Ви побачите конструкції на зразок: патріот корпорації, патріот під’їзду, міста, Землі тощо. Я поки у цьому не запевнився, але мені здається, що у Радянському Союзі більше ніж будь-де патріотизм прив’язувався саме до “любові до Батьківщини”, тому що слово НАЦІОНАЛІЗМ мало негативне значення. Але це призвело до ерозії обох термінів у нашій культурі.

Я пропоную називати патріотизмом – ЛЮБОВ ДО ДОВКІЛЛЯ. У смислі корпорації, під’їзду, міста, Землі, – будь-чого, і, звичайно, Батьківщини – теж.

Любов може бути незріла, як у розбещеної дитини – тоді вона близька до простої прив’язаності, це – “звичка любити”. Так люблять Батьківщину ті, хто весь час жаліється та нічого не робить, сварять владу та державу, “бандерівців” та інколи “москалів”, а діти їхні – в Америці. У такій формі переважно зараз патріотизм “радянських людей”, але вони люблять Батьківщину, називають самі себе патріотами, – і ми їх повинні називати патріотами. Дехто із них любить ще щось окрім Батьківщини, можливо, любить зріло.

Якщо любов свідома, зріла, то є не просто почуттям, а саме розумінням – вона дієва та проявляється у вдосконаленні довкілля. Ми виявляємо ініціативу на роботі, навіть якщо ризикуємо зустріти нерозуміння, прибираємо у під’їзді, закликаємо бабусь біля під’їзду не голосувати за гречкосія, здаємо батарейки та макулатуру.

Дуже часто, у тому числі великі авторитети, називають дієвий патріотизм націоналізмом. Я зустрічав багато разів, як саме так визначали націоналізм, але у системі, котру я пропоную – не так.

Націоналізмом логічніше назвати одну із форм патріотизму. Далеко не всі патріоти називають себе націоналістами. Загальноприйнятого визначення націоналізму та нації – не існує.

Але я доводжу, що любов до Батьківщини – один із рівнів патріотизму. Нація є невід’ємною складовою і Батьківщини, і суспільства, тому можна сказати, що, у якомусь сенсі, кожен патріот – це націоналіст. Не забуваймо лише, що нація буває політичною, культурною, етнічною, можливо, ще якоюсь – залежно від того, довкола чого вона створюється. Ці типи не зустрічаються у чистому вигляді та перебувають у складній та суперечливій взаємодії. Кожному типу відповідає свій тип націоналізму, біля кожного із них існує вчення, яке історично себе жорстко протиставляло націоналізму.

Наприклад, поняттю політичної нації (критерієм такої нації є лояльність до власної держави, відданість їй; зазвичай це – імперські, “багатонаціональні нації”) споріднені такі поняття як державництво, етатизм (ідеолоґія, згідно якої держава є найбільшою суспільною цінністю). Патріот у цій системі координат, передусім, дбає про збільшення ефективности держави, недопущення погіршення роботи держави через інтереси інших рівнів. Велике щастя, якщо така держава – сприяє розвитку індивіда, але навряд так буває часто.

Культурна нація у сучасному світі визначається мовою. Одяг, звичаї, їжа, вдача того чи іншого народу – у сучасному світі розмиваються. Інколи просто втрачають значущість, бо у людей з’являються нові цікавіші заняття – і потім це помилково сприймається як асиміляція “глобальною” або “американською” культурою. Тим часом, мова – унікальна і могутня тим, що вона є субстратом для абсолютної більшости культурних явищ та водночас не розмивається, а диференціюється все чіткіше. Зокрема, є асиміляція (і це – трагедія), є синтез мов (це – я схвалюю), але ці явища в оглядному майбутньому подолати кордони між мовами не можуть і на моє тверде переконання – не повинні. На Слобожанщині всі люди майже однакові, але є україномовні люди, є російськомовні. Є суржикомовні – і серед таких найбільше “подвійних ідентичностей”. В усіх громадсько-політична поведінка вкрай різна. “Подвійна ідентичність” – нестабільний ізотоп, існує, зазвичай, два-три покоління та за рахунок співіснування двох мов у регіоні. Потім людина врешті-решт “обирає”, до якої культури і нації належати остаточно, і саме тоді найпродуктивніше починає свою патріотичну роботу. Патріот у цій системі координат – передусім, дбає про високий рівень культури, який немислимий без вироблености та розвитку мови. Мислячому патріоту властиво звертатися до досвіду інших націй та любити їх.

Є ще етнічна нація. Це ефемерний конструкт, який ґрунтується на “кровній спорідненості”. Але його не можна ігнорувати та рано називати застарілим. Наприклад, на етнічний націоналізм спирається сіонізм (не можна від’їхати до Ізраїлю, якщо не було родичів євреїв). Етнічний націоналізм пов’язаний із расистським та евгенічним рухами. Як би ми їх не оцінювали – рухи ці є, та вони – потужна стихія. Етнічний націоналізм інстинктивно властивий багатьом людям, підсвідомість їх штовхає на поділ “свій-чужий”, і для цього навіть не обов’язково дивитися на зовнішність. Це може бути хороша сила, яка наснажує національно-визвольний рух, а може бути і пальне для ксенофобії та дискримінації тих, хто на неї не заслуговує. Патріот, який дивиться на людські спільноти через призму етнічного походження, повинен постійно вести велику внутрішню роботу задля того, щоби не переоцінювати значення походження. Доводиться полемізувати із тими, хто применшує значення походження. Є наснага складати родоводи та берегти родинну пам’ять, а це – великі справи, які заслуговують окремої публікації.

Не можна не виділити таку позицію, яка заперечує важливість національного питання. Вона знаходиться десь між визначенням мультикультуралізму та його політичною проекцією – космополітизму. Часто така позиція – це насправді замаскований імперіалізм, котрий від політичного націоналізму не так далеко. Носії таких поглядів вирізняються тим, розуміють та цінують денаціоналізованих людей більше, ніж націоналістів. Патріотизм їм не дуже властивий, вони воліють кочувати туди, де краще, а не вдосконалювати довкілля. Але це лише моє враження і я не висловлюю зневаги до них – саме у їхніх колах чи не найбільше чудових патріотів корпорації, під’їзду та усього того, що дозволяє поліпшити життя тут і зараз. Часто саме вони навчають нас, що “спочатку слід подбати про самого себе”.

Отже, патріотизм на рівні “любові до Батьківщини” – буває багатьох видів. Але вінцем його розвитку я вважаю любов до всих націй (всього людства). Це – найвища форма суспільного патріотизму, “двічі націоналізм”. У СРСР це називалося “інтернаціоналізм”. Його прояви охоплюють міжнародні інтереси. Це така турбота про рідне, яка не робить гірше чужим та інакшим. Вона має на увазі здібність і поступитися рідним, і віддати найцінніше заради тих істин, які стоять ще вище від нації та держави. Інтернаціоналізм у такому вигляді забезпечує найбільшу життєздатність людства та не суперечить більшості форм націоналізму. Це та сила, яка рухає вірменами та білорусами, коли вони хочуть щось зробити для України; це вона змушує благородних росіян виступати проти імперії, а турецьких соціалістів – голосувати за Курдську партію. Найяскравішим відомим мені прикладом інтернаціоналізму – є феномен Василя Вишиваного.

Рівнів та форм патріотизму – дуже багато. І суперечності між ними – неминуче та нормальне явище. Якщо ми будемо розвиватися, то вдосконалюватимемо довкілля безконфліктніше та ефективніше – у такий спосіб, що всі наочно виграватимуть і ніхто не програє.

http://gurt.org.ua/articles/21047/