ПОЗИТИВІЗМ (Філософія науки – конспект лекцій Якова Тарароєва)

1. Позитивізм Конта і Спенсера

2. Емпіріокритицизм Маха й Авенаріуса

3. Крах позитивістських концепцій науки

1. Позитивізм — напрямок у філософії науки, що виникає у 30-40 р.р. 19 ст. Основним положенням його в усих формах і численних різновидах була абсолютизація емпіричного рівня пізнання та твердження того, що лише емпіричний рівень — єдина основа усякого теоретичного знання. Будь-яка теорія має спиратися лише на емпіричні данні та підтверджувати свою істинність лише емпіричними данними. Філософські витоки позитивізму лежать у буденному сприйнятті та перенесенні норм, правил і принципів повсякденности на науку. Характерною ознакою є критика метафізики та філософії в цілому як некорисного і навіть шкідливого знання для розвитку науки. Позитивним називається те знання, яке спирається на емпіричний досвід, а те, яке не спирається — знання неґативне, шкідливе.

Родоначальником позитивізма є Оґюст Конт, який написав “Курс позитивної філософії” та “Систему позитивного знання”. В Анґлії позитивізм розвивали Герберт Спенсер та Джон Стюарт Міль, у Росії — Лавров і Михайловський.

Теоретичне обґрунтування позитивізму Конт дав у своєму “законі трьох стадій”, за яким людство своєю інтелектуальною еволюцією проходить три стадії: теолоґічну (пояснює всі явища на основі реліґійний уявлень), метафізичну (заміняє пояснення природи надприродніми причинами на пояснення сутнісними, смисловими причинами. (Згідно Конту, вона є перехідною стадією та її задачею є руйнування попередніх реліґійних уявлень та обґрунтування третьої стадії.), позитивну (природничонаукову).

Безпосередніми приводом для появи позитивізму був стрімкий розвиток у першій половині 19 ст. часткових теорій, котрі спиралися безпосередньо на емпіричний досвід та у розвитку яких емпіричний досвід мав першоважливу роль. Однак у 2й половині 19 ст., з появою розвинених абстрактних теорій, котрі мали узагальнений характер і мали на важливому місці розмірковування, позитивізм зіткнувся із серйозними проблемами у своїх пояснювальних та описових функціях. Відбулася перша криза позитивізму, але погляди були настільки сильними, що криза викликала не відмову від нього, а його модернізацію. Так з’явився емпіріокритицизм.

2. Емпіріокритицизм — напрямок у філософії науки, що виникає на межі 19-20 ст. як реакція природознавства на кризу фізичної науки, зумовлену її теоретичним та емпіричним розвитком. Основний постулат емріріокритицизму (критики емпіричного досвіду, тобто його аналізу) стверджував, що емпіричний досвід — єдина основа усілякої теорії. Однак відмінність емпіріокритицизму від класичного позитивізму, котрий стверджував, що теорія відображає об’єктивну дійсність, тобто реальність, “яка є сама по собі”, у переконанні, що теорія відображає не об’єктивну дійсність, а наш емпіричний досвід, “комплекс наших відчуттів”, розумілих у вузькому смислі. Теорія не може описувати об’єктивний світ, бо у своєму досвіді ми маємо справу не із об’єктивним світом, а із нашими відчуттями. Відповідно із такої постановки слідувала картина будь-якого застосування філософії у науці. Емпіріокритицисти вважали, що загальні абстрактні філософські поняття являються глуздовими, незаконно привнесеними до досвіду. Задача емпіріокритицистів — їх вигнання із емпіричного досвіду та науки. Це “вигнання” здійснювалося ними за допомогою “закону економії мислення”, згідно котрого об’єкти мислення мають містити лише те, що є в емпіричному досвіді, нічого іншого там не має бути присутнім. Якщо воно там раптом з’являється, воно свідомо має бути вигнаним із мислення.

Представники: Мах, Авенаріус, Петцольд, Богданов, Козак.

Існували різновиди, зокрема емпіріомонізм. Згідно його емпіричний досвід володіє двома автономними складовими — фізичною та психолоґічною. Перша зводиться до колективного досвіду, а друга — до індивідуального. Ці дві складові об’єднані єдиним началом, що розуміється як “нейтральні чуттєві дані”.

3. Проти цього виступала низка матеріалістів, зокрема Плаханов і Ленін. Всякий емпіричний досвід обмежений, і якщо мислення залишається у його рамках, воно не зможе народити нічого нового, принаймні поки сам досвід не розшириться. Для розвитку потрібна не економія мислення, а його надлишковість. Але реалізується в емпіриці лише частина мислення і часто зовсим не так, як малося на увазі. Однак реалізація міститиме новизну, яка виявиться суспільно корисною. Розвиток науки пішов через перегляд змісту загальних понять, а не відмову від них і це довело правоту Леніна.

ДО ЗМІСТУ