ПОСТПОЗИТИВІСТСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ НАУКИ (Філософія науки – конспект лекцій Якова Тарароєва)

Дякую за допомогу у наборі Ользі Кінаш! 🙂 – І.А.

1. Загальна концепція постпозитивізму

2. Філософія науки Карла Поппера

3. Філософія науки Томаса Куна

4. Філософія науки Імре Лакатоша

5. Філософія науки Ібена Тулміна

6. Філософія науки Пауля Фоєрабенда

7. Вітчизняна філософія науки

1. Після усвідомлення ідейного краху позитивізму у філософії науки став формуватися інший підхід, істотним чином розширюючи уявлення про науку. Визнаючи наявність у науці двох складових — теоретичного та емпіричного рівня, а також головування теорії, постпозитивізм вводить до розгляду ще один рівень — соціокультурну основу науки. Уявлення про науку у постпозитивізмі істотно відрізняється від позитивістського бачення у двох аспектах:

1. У позитивізмі наука ототожнювалася передусим із теорією котра бала презентована у текстах. Згідно постпозитивізму, наука — це не тільки теорія, а ціла динамічна соціальна система, діяльність людини, пов’язана з отриманням знання, яке виражається у тексті особливою науковою мовою. Таким чином наука — не предмет, а процес діяльности людської спільноти. Відповідно філософська діяльність є частиною наукової діяльности.

2. У позитивізмі наукове знання мало закінчений, статичний характер. У постпозитивізмі — це процес, спрямований на отримання нового знання. Таким чином, з точки зори постпозитивізму, необхідним атрибутом науки є новизна. За відсутности новизни, будь-яке знання науковим не є. Таке уявлення про науку зафіксоване юридично.

Таким чином зміна уявлень про науку задає її багатоманіття та різні філософи науки розглядали ті чи інші аспекти цього нового бачення.

2. Карл Поппер — один з найперших постпозитивістів, розробляв постпозитивістську концепцію у 30-х роках ХХ ст. Його концепція мала перехідний характер від неопозитивізму до постпозитивізму. Основою його конепції виступив принцип фальсифікації. Цей принцип був сформульований Поппером напротивагу принципу верифікації, коли стала незрозумілою неспроможність останнього. Лоґічною основою принципа фальсифікації виступало те, що загальні висловлювання (закони) неможливо підтвердити емпірично, але є потенційна можливість їх емпірично спростувати. Тому основною задачею науки має бути розробка методолоґії їх спростування, звідки слідує, що основна ціль науки — пошук нового знання. Принцип фальсифікації у широкому смислі пропонує методолоґічну установку науковій спільноті на критичний аналіз наукового знання, його спростування, перегляд змісту. Із такого постулату слідує не кумулятивний підхід у поясненні розвитку науки згідно цьому підходу, старі та знову виникаючі теорії не співрозмірні одні з одними. Між ними відсутній взаємозв’язок та спадковість. Лоґічний розвиток такого підходу призводить до абсурдних припущень стосовно природи науки, що буду показано нижче. Якщо казати про природнічі науки, то незалежно від Поппера приблизно в той же час Нільс Бор сформулював “принцип відповідности”, згідно якого нова теорія у граничному переході має давати стару. Тобто нова теорія — це ускладнена стара. Між старою та новою теорією є взаємозв’язок та спадковість. Принцип відповідности реалізував себе у фізичному плані. Трохи пізніше Дюркгайм та Уайл сформулювали теж саме висловлювання, що Бор, але філософською мовою у вигляді “тези Дюркгайма-Вайла”, згідно цієї тези будь-яка теорія може бути порятована від фальсифікацій шляхом маніпуляцій із “фоновим знанням”, у котрому вона працює. Це означає, що стара теорія не спростовується, а обмежується, і нова теорія є складнішим випадком простої старої. Поміж тим, принцип фальсифікації має, безсумнівно, і позитивний аспект, оскільки може розглядатися, як принцип демаркації між науковим та ненауковим знанням. Усяке наукове знання потенційно спростовуване, тобто здатне до породження нового, а ненаукове — ні. Відповідно, якщо ми можемо вказати методолоґію спростування (отримання новизни) — то це наука, а якщо ні — то ні.

3. Томас Кун — автор ориґінальної концепції розвитку та функціонування науки. В основу її покладене уявлення про науку як про соціальний інститут. Наукове пізнання здійснюється науковою спільнотою, яка функціонує за своїми правилами. Центральним поняттям даної концепції є поняття парадиґми. Початково під нею Кун мав на увазі систему норм, правил, принципів і методів, котрі визначають діяльніть наукової спільноти. Пізніше критики вказали на “розмитість” такого поняття і він конкретизував його, визначивши як “дисциплінарна матриця”. Дисциплінарна, оскільки визначає поведінку та стиль мислення наукової спільноти, а матриця — оскільки складається з упорядкованих елементів різного роду:

а) Симболічні узагальнення або формалізовані конструкції, загальноприйняті для всих (об’єкти, з яких складається теорія; правила маніпуляції об’єктами).

б) Метафізичні, загальнометодолоґічні уявлення, концептуальні моделі.

в) Система цінностей (сила передбачень, простота, точність і т.д.)

г) Зразки, приклади.

За Куном наука розвивається революційними стрибками — від революції до революції. У період між революціями наука функціонує у межах певної парадиґми. Кун назвав цей період “нормальною наукою”. Основна задача її — вирішення головоломок. Під ними розуміємо приватні проблеми і задачі у рамках даної парадиґми. Мірою розвитку науки у рамках певної парадиґми, у цій парадиґмі з’явяються головоломки, що у її межах не вирішуються. Їх може ставати більше, робляться спроби модернізувати парадиґму, не чіпаючи основ дисциплінарної матриці. Після того, як це не виходить, відбувається відмова від старої парадиґми та формулюються нові дисциплінарні матриці, які змагаються між собою. Відбувається наукова революція. Вона завершується тоді, коли одна із дисциплінарних матриць затверджується у якості нової парадиґми. У конкуренції між дисциплінарними матрицями грають роль соціокультурні та власне наукові фактори, по завершенню наукової революції настає період “нормальної науки” і так — до наступної революції. Кун не відзначає того, що програлі дисциплінарні матриці, як правило, не зникають зовсим. Вони марґіналізуються, витісняються на периферію науки.

4. Імре Лакатош — автор концепції, близької за смислом до кунівської, але котра має відмінності. Основною структурно-динамічною одиницею його моделі є науково-дослідницька проґрама. Вона від парадиґми відрізняється тим, що парадиґма гісторично складіється сама собою, а проґрама має автора, цілі та задачі, методи досягнення.

Науково-дослідницька проґрама складається із:

а) Жорсткого ядра — сукупности суджень, що є теоретичною основою даного стилю мислення.

б) Заборонного поясу, котрий пов’язує проґраму з емпірикою (детальніше?).

в) Неґативної евристики, яка вказує тупикові шляхи розвитку дослідницької проґрами.

г) Позитивної евристики, яка вказує позитивні шляхи розвитку.

Науково-дослідницька проґрама забезпечує проґресивний або реґресивний ізсув проблеми. Проґресивний — коли проґрама здатна передбачати нові факти; реґресивний — запізнювання проґрами, тобто “пояснення заднім числом” фактів, які передбачила конкуруюча проґрама. Гісторія розвитку науки — гісторія боротьби і зміни науково-дослідницьких проґрам. Основний принцип боротьби — передбачувальна сила у поясненні емпіричних фактів. Саму гісторію науки Лакатош розділяє на внутрішню (гісторію ідей, методолоґію і т.д.) та зовнішню (соціальні форми та особистісні фактори дослідження). За Лакатошем, зовнішні фактори мають менше значення за внутрішні.

5. Американський філософ Ібен Тулмін, автор еволюційної концепції розвитку науки, виходить із того, що теорія є базовим фундаментальним елементом науки, а сама теорія являє собою сукупність (популяцію) понять. Основна ідея його концепції полягає у тому, що розвиток і функціонування науки є формуванням і функціонуванням певних стандартів раціональности та розуміння популяції понять, що лежать в основі наукових теорій. Під розумінням мається на увазі відповідність тверджень теорії прийнятим у науковій спільноті стандартам (матрицям) розуміння. Усе, що поза “матрицею розуміння”, має бути вилученим із теорії. Цей процес називається покращенням розуміння. Стандарти розуміння змінюються у ході еволюції наукових теорій. Еволюція теорії — добір концептуальних новацій. Тулмін проводить паралелі між біолоґічною еволюцією та еволюцією науки. Наукові теорії прагнуть до консервативної збережуваности (виживання) та підвержені “мутаціям”, котрі стримуються фактами критики та самокритики (природній та штучний добір). Помітні зміни відбуваються тоді, коли зовнішнє інтелектуальне середовище стає сприятливим для мутацій. Фундаментальні зміни теорії пов’язані із заміною матриць розуміння або теоретичних стандартів. Згідно Тулміну наука має двоїсту природу — наука як сукупність інтелектуальних дисциплін і як соціальний інститут. Двоїста природа науки впливає на еволюцію популяції понять, котрі залежні від внутрішніх (інтелектуальних) та зовнішніх (соціально-політичних та ін.) чинників. Це значить, що нові, змінені поняття, можуть виживати не тільки завдяки науковій ефективності, але і за допомоги позанаукових факторів (ідеолоґічна підтримка, економічні пріоритети і т.д.). Носіями наукової раціональности є представники “наукової еліти”, від котрих залежить успішність “штучного добору” та виведення нових, продуктивних популяцій понять. Для розвитку цих нових популяцій необхідні матеріальні ресурси, й у випадку, коли в цілому наукова спільнота має брак цих ресурсів, виведення нових популяцій понять уповільнюється або припиняється взагалі.

Вада концепції Тулміна — у ній відсутня ідея об’єктивного цілеспрямованого розвитку науки, пов’язана з істиною. Переваги — антидоґматичний характер наукового знання, аналіз позанаукових чинників.

6. Пауль Фоєрабенд — засновник теорії епістемолоґічного (пізнавального Я БИ НАПИСАВ знаннєвого, адже пізнанням займається ҐНОСЕОЛОҐІЯ) анархізму. Ця теорія послідовно розвиває концепцію некумулятивности наукового знання та доводить її до лоґічної межі. Згідно концепції некумулятивности наукового знання, нові та старі теорії не взаємопов’язані у змістовому смислі та не співрозмірні між собою. В основу теорії Фоєрабенда покладений принцип поліферації (розмноження) теорії. Задача науки, за цим принципом, виробляти якнайбільше нових теорій, щоби вони у процесі конкуренції взаємно критикували одна одну і так прискорювали розвиток науки. Кожна теорія спирається на свої норми, правила і принципи, звідки слідує, що діяльність науковців не підкоряється спільним нормам, правилам і принципам, у тому числі раціональним. Виходить своєрідний мультитеоретизм, який аналоґічний мультикультуралізму. Звідси слідує, що наука принципово не відрізняється від мітолоґії та реліґії. Вона являє собою одну із форм ідеолоґії. Слідує — науку необхідно відокремити від держави та надати їй рівні права з мітолоґією та реліґією.

Абсурдність такого твердження очевидна, оскільки у цьому випадку наука безумовно програє конкуренцію мітолоґії та реліґії, припинить свій розвиток та існування (подібно до того, як культурні рослини не можуть конкурувати із бур’янами). Це пов’язано із тим, що наука за своєю природою виходить за рамки буденної людської дійсности, вона володіє “надлишковим” мисленням, тоді як мітолоґія та реліґія функціонують у рамках буденности.

Одна із задач науки (конспект повинен містити перелік цих задач!) – давати нетривіальні (основані на надлишковому мисленні) варіанти та шляхи виходу із кризових ситуацій. Механізм пошуку цих ідей має елітарний характер, тоді як мітолоґія та реліґія розраховані на масову суспільну свідомість. У випадку припинення функціонування науки суспільство стикнеться зі стаґнацією та загибеллю, оскільки буде неспроможне дати нетривіальні відповіді на виклики. Звідси слідує, що концепція некумулятивного знання — неспроможна та неефективна.

7. Вітчизняна філософія науки

Філософія науки на території колишніх Російської Імперії та СРСР.

Відмінність руської культури у тому, що порівняно із Західною Европою наука інституціоналізувалася достатньо пізно, за декілька століть після інституціоналізації на Заході. Вперше це сталося 1724го року із відкриттям Петербурзької імператорської академії наук за наказом Петра Першого. 25.01.1755го було відкрито Московський університет за ініціативою М.В. Ломоносова. А на початку 19го століття було відкрито ще чотири університети – “Дерптський” (Юріївський, 1802), Вільнюський (1803) (щоби показати відсталість феодально-кріпацької російської імперії, необхідно розкрити гісторію їх закриття після звільнення від “шведського гніту”), Казанський (1804) та Харківський (1805). У Московському та Харківському університетах викладання велося російською, а у Юріївському та Вільнюському — німецькою. (Якою у Казанському?)

Університети, що на той момент діяли на Україні, були реліґійними навчальними закладами і тому осередками науки у повному розумінні вважатися не могли (Цей факт має контактну поверхню з політикою, ідеолоґією. Тому його необхідно висвітлити, з’ясувати його причини та наслідки, імовірні иньші сценарії та паралелі з іншими країнами світу).

1836го року було засновано Університет Святого Володимира (тепер КНУ ім. Т.Г. Шевченка) та 1865го — Одеський університет. Таким чином у Російській Імперії складалася система вищої освіти.

Протягом 19го століття та, особливо, після скасування кріпацтва й активного розвитку капіталізму, наука у Росії активно розвивалася. Але вцілому сприйняття науки у суспільній свідомості було значно менш значущим, аніж на Заході. Не дивлячись на те, що у російській науці були вчені світового рівня, що виразилося у присудженні деяким із них Нобелівської премії (Павлов, Мєчніков, Сєчєнов, Мєндєлєєв, …), в цілому рівень науки був нижчим, аніж на Заході. Це пов’язано із відстаючою моделлю культури (бажано розкрити) у Росії, недостатньою розвиненістю російського капіталізму та промисловости, архаїчністю форм суспільної свідомости (бажано розкрити), у котрій домінуючою була одна ідеолоґія (тут радше справа у тому, яка саме ідеолоґія). Існувало своєрідне “міністерство ідеолоґії” в особі православної церкви (попи-депутати у міській раді Москви на дали будувати 1905го року метро). Тим же часом значні матеріальні ресурси, особливо у першій половині 19го століття, у Росії були зосереджені у дворянства, котре їх бездумно проїдало (взимку бали, влітку — дача. Наприклад, як у поемі “Євгеній Онегін”). Відповідно до цього визначалися пріоритети у суспільній свідомості та філософії — розвинена була реліґійна філософія, а філософія науки була відсутня як така. В цілому домінування реліґійного світогляду на початку двадцятого століття було вже реґресивним. Із початком Першої Світової Війни відставання у науковому та технічному проґресі стало очевидним і фатальним, спроби врятувати ситуацію (прикро, що я не записав, які) не увінчалися успіхом і це відставання стало причиною поразки у війні.

З приходом до влади більшовиків ситуація стала змінюватися, був ліквідований паразитичний клас (це оціночне судження, яке припустиме у марксистському дискурсі, але тут небажане, принаймні без розгорнутих статистичних даних, які доводять факт паразитування певного класу у тому суспільстві) і ресурси зосередилися у руках держави, котра інвестувала їх у розвиток науки.

Керуючись рекомендацією Комісії із розвитку виробничих сил (потрібно хоч трохи про цю комісію), 1918го відкрили 30 науково-дослідних інститутів (мені здавалося, що до 1929го року основною одиницею у науковій спільноті була катедра) та у майбутньому, не зважаючи на важку економічну ситуацію, розвитку науки віддавався пріоритет. Цьому сприяли ідеолоґічні обставини, оскільки марксизм позиціонував себе як наукова доктрина. Наука зміцнювала свій вплив у суспільній свідомості, а разом із тим з’являються і школи гісторії та філософії науки. В цілому наступним часом рівень радянської філософії науки стає достатньо високим, порівнюваним із рівнем філософії науки на Заході, а у деяких випадках — навіть її переважаючим (а саме?).

Серед сприятливих факторів для філософії науки можемо вказати відсутність позитивістських традицій. Окрім того, сам марксизм був антипозитивістською концепцією. У якості доказу можна послатися на роботу Енґельса “Діалектика Природи”, де мова йде про безперервний розвиток знання та відносність наукової істини (особисто я не знаю, чому тоді вчив позитивізм, щоби це суперечило факту безперервного розвитку знання та відносности наукової істини), а також роботу Леніна, у котрій він стверджував соціокультурну обумовленість результатів будь-якої інтелектуальної діяльности людини (“Партійна орґанізація і партійна література”).

Разом із тим серед неґативних факторів, що впливали на розвиток філософії взагалі та філософії науки зокрема є загальний низький рівень культури, що сприяв доґматизації наукової діяльности, її некоректному застосуванню і т.д. У цілому радянський період був сприятливий для філософії науки, однак зміни, які прийшли після падіння Радянського Союзу, позбавили науку привілейованого статусу в суспільстві, а разом із тим і суттєвим чином погано позначилися на розвитку філософії науки.

ДО ЗМІСТУ