Під недремним оком – спогади Олексія Шевченка із міста Суми

3-3-11-16 4-3-11-16
На фото: Олексій Шевченко і Його дружина, я, старший черговий Намета Юрій Дема, скарбник Намета Борис Рєдін

Харків вшанував своїм візитом Великий Патріот Олексій Шевченко разом із дружиною (нехай Б-г продовжить Їм життя та дарує міцне здоров’я!).

Оскільки я маю честь уже декілька років бути знайомим із паном Олексієм, Він дозволив розмістити мені на цьому сайті свої спогади, підготовані минулого року для другої частини книжки “Інакодумство на Сумщині”, яку упорядковує філософ В’ячеслав Артюх.

Це – один із найцікавіших та найкорисніших творів, що я читав за все життя.

Читайте, запам’ятовуйте, і ще раз – дуже велика подяка Автору!

ПІД НЕДРЕМНИМ ОКОМ

(Спогади).

Весна. 1979 рік. Я На автовокзалі в Сумах біля автобуса на Шпилівку. Поїду додому. Людей багато і автобус беруть штурмом. Раптом з-за спини виринає зелена швидка допомога. З неї вискакують троє чоловіків у білих халатах. Хапають хлопця, який поряд зі мною. Бачу, у його очах жах. «Що таке»!? – запитую! «А ти кто? » – до мене. «Фамілія?» – «Шевченко» – відповідаю. Чую: «Єго берьом!»…

Не зчуваюсь, як на очах у односельців опиняюся в автомобілі. Сиджу розгублений, навіть нічого не питаю. Думаю: якесь непорозуміння. Салон автомобіля привернув увагу ґратами та затіненими вікнами. Чоловіки з розстебнутими халатами сидять мовчки, напружені і вовчими холодними поглядами дивляться на мене. Все це навіює тривогу і неприємне відчуття. Ще проблема. Завтра мені сповнюється 20 років, і так хочеться у день народження розслабитися, побути вдома. А коли ж відпустять?

На території Сумської обласної лікарні під руки (що мене здивувало) завели у якийсь підвал. Увійшовши, почув, як залізом за спиною клацнув замок. Унизу, в невеликій кімнаті нас зустрів чоловік з помітними єврейськими рисами, ще виразнішими такі риси були у його помічниці, зовсім молодої дівчини. Відійшовши в бік, один з прибульців перемовився з лікарем і мої охоронці щезли.

Палата, у яку я потрапив, була єдина у цьому лікарняному закладі з заґратованими вікнами аж під стелею та залізними дверима. Нікого з пацієнтів звідти не випускали і ніхто не знав, коли вийде. Це був підвал метрів 50 довжиною і шириною, в яку вміщалися рівно два ряди ліжок з двох боків. Хоч обитель здавалася величенькою, людьми вона була напхана, як оселедцями. Найгірше ж, що тут зранку і приблизно до другої чи третьої години ночі чувся невгаваючий ґвалт, і це не давало відпочити. Люди були дуже різні і деякі справді явно психічно хворі. Лише десь о другій ночі всі засинали і наставала мертва тиша.

Одного разу, в такий час я раптом розплющив очі і відчув як перехопило подих. Заціпенів. Переді мною у місячному сяйві, по бильцях ліжок, на носочках, синхронно, сюди-туди, декілька кроків вліво, декілька кроків управо, як балерини з розставленими в боки руками, ходили лунатики… Я лежав, не рухаючись, боячись дихнути і аж задихався. Колись чув: якщо чимось злякати таких людей – можуть упасти і покалічитись або і вбитись. Зранку підійшов до одного з тих, на вигляд інтелігентного чоловіка і тихенько почав його застерігати, щоб він не ходив так ризиковано по ночах. «Вас може хтось злякати і ви впадете та покалічитеся» – сказав я. Побачивши дуже неприязний погляд у свій бік, я замовк і більше до тієї людини не підходив.

До лікаря, на прізвище Корецький, жодного разу мене не викликали. Тому я сам підходив до нього декілька разів і запитував: чому я тут? Він мовчав і обіцяв відпустити. Одного разу до мене підійшов, на моє здивування, чомусь радісний, схвильований санітар і вигукнув: «Шевченко! Додому!». У кабінеті лікаря вже була моя мама. На прощання, коли ми вже збиралися виходити, вона мовила: «Як ви могли забрати мою дитину?! Ось подивіться, яка вона розумна!» – І з гордістю подала лікарю мої літературні спроби. Той взяв зошит, його полистав, став читати і раптом розцвів щасливою посмішкою. «А-а-а!» – вимовив він. «Тепер знаємо, що з ним робити, нікуди він не піде, ми його залишаємо в нас…».

Пам’ятаю, свої твори я показував різним людям, щоб побачити, яка їм буде оцінка. Пам’ятаю також, що у тому зошиті були новели: про жовто-блакитний прапор, про вишивану сорочку і українську мову, де я висловлював жаль з приводу того, що їх стали використовувати лише по великих святах і то деякі поодинокі люди. Було там ще щось «націоналістичне». Мені здавалося, що всі ті ідеї я добре замаскував алегоріями, але, як виявилося, це не допомогло.

Через декілька днів я знову сидів у зеленому заґратованому автомобілі і у супроводі міцних чоловіків кудись їхав. Коли вийшли з машини, нас зустріла вибілена кам’яна стіна з колючим дротом зверху та залізними воротами. За високим муром був досить великий двір. Зліва, обабіч стежки, по якій ішли, я побачив якусь дивну споруду. За формою це був продовгуватий парник-клітка, сплетена з колючого дроту. Всередині стояв довгий, на кілька десятків метрів стіл з лавами по боках. Мені стало тривожно. Згодом я був одним із тих, кого у цей колючий парник щотижня, у неділю, на годину виводили для прогулянки на свіжому повітрі. Тривога і щем у душі підсилились, коли я побачив праворуч під муром облиту рясним цвітом грушу. Це якраз дружно вибухнула зелено-світла сліпуча весна, якої я ще в цьому році й не бачив. Ступнув убік, щоб підійти до груші, доторкнутися до її цвіту, та раптом відчув, як супроводжуючі вчепилися у мої руки з обох боків. Далі мене так і вели, а я через сльози вже нічого не бачив.

Шокований і розгублений, опинився у психіатричній лікарні села Високого Охтирського району. Супроводжуючі залишили мене у довгому коридорі, а самі десь зникли. Простоявши довгенько, роззираючись навколо, думав: чи є тут хоч одна щілина, на якій би не було ґратів чи колючого дроту? Втомившись, почав сам запитувати лікарів, чому це я нікому не потрібен. Ті проходили далі, ніби мене не помічали. Тоді у коридорі сів на підвіконня, щоб не так боліли ноги і продовжував чекати.

Раптом, з палати неподалік, почувся гамір та крик. Із кімнати в коридор лікарі виволочили гарного, інтелігентного на вигляд чоловіка років тридцяти. Підбігла медсестра зі стільцем, нещасного силою посадили на нього, придавлюючи до сидіння. Той кричав, пручався, відбивався ногами як міг, намагався когось з нападників укусити. Прибіг ще один санітар, він схопив непокірного за ноги. Інший намагався розтулити чоловіку рота, а сестра пхала туди щось, мабуть таблетки і заливала водою. Почулось булькотіння, таке, як полощуть горло, а за цим ніби гарчання. Потім чоловік закашлявся, але не здавався і пручався й далі. Сестра раптом зникла, а чоловік час від часу смикався, намагаючись вирватись. Коли він трохи принишк втомлений, звідкись підбігла медсестра. Лікарі з новою силою вчепилися у нещасного, блиснув шприц і вп’явся у його руку. Я подумав: як це жінка може бути такою жорстокою? Чоловік ще декілька разів смикнувся і раптом обм’як — руки обвисли, а голова впала на груди. Мені стало шкода і боляче від отого всього, здавалося, що то я програв той нерівний бій. Тоді подумалося: невже і зі мною таке буде? Та заспокоїв себе: я ж нічого поганого не зробив, а значить, і зі мною нічого поганого не зроблять.

Видали смугастий лікарняний одяг. Він був старий, сірий і дуже нагадував одяг в’язнів концтаборів. Коли виділили ліжко, я швиденько ліг. Назбиралося багато втоми, і я заснув. Спав до вечора і проснувся від якогось пощипування, крізь сон відчув, як мені щось намагалося залізти у вухо. Проснувшись, почав обтрушуватись. «Воші», – байдуже сказав мені сусід по ліжку. Так я вперше в житті побачив вошей. Вони нагадували чорне дрібненьке насіння. Люди час від часу вставали з ліжок, роздягались і витрушували вошей з одягу, потім прибирали ковдру, згрібали вошей з простині. Згодом і я попробував. Така процедура на деякий час допомагала.

Незручністю було і те, що в лікарні не працювала баня. За декілька місяців перебування там я жодного разу не мився.

Ще однією проблемою було харчування. Пам’ятаю, на сніданок давали три ложки картоплі-пюре на воді, а замість чаю — каламутну воду. Не кращі обід і вечеря. Інколи був таким голодним, що хотілося гризти лікті, та ловив себе на тому, що дивлюся по боках, чи немає десь чогось поїсти, і так хотілося, щоб сталося диво. Тому найбільшим щастям для хворих було, коли хтось із родичів привозив якусь передачу. Наїстися можна було лише раз, бо зберігати їжу було ніде, а якщо щось і візьмеш з собою, то його обов’язково вкрадуть.

Нарешті мене повели до лікаря. Це був чоловік років сорока на прізвище Заїка. Він попросив мене що-небудь розказати, а сам розмовляв з лікарями, очевидно своїми друзями, бо говорили вони про якихось дівчат цинічно і неприємно, часто гучно і дружно сміялися. Це мене дуже вразило. Побачивши, що мене ніхто не слухає, я припинив розмову. Лікар помітив і знову сказав: «Говори». Коли я побачив, що все повторюється, замовк і сказав, що більше говорити не буду. «Добре» – мовив лікар. «Лічить тебе буду я». Те, що за мене береться сам головний лікар, чомусь вселило оптимізм.

І от лікар викликав мене знову. «Як справи?» – запитав він. «Як себе почуваєш?» «А я ні на що і не скаржився» – сказав я. Він глянув лукаво і відпустив. Після цього мені почали давати кучу пігулок та уколи. Сестри уважно слідкували, щоб таблетки були випиті, після прийому завжди просили відкрити рота і висунути язика. Особливо був болючим укол, який називався «сєра». Його кололи увечері, і він нестерпно болів усю ніч, навіть крізь сон. Цілий день той біль свердлив тіло і голову страхом, що такий же укол даватимуть знову. Укол кололи дві медсестри через день. Коли я вже був, як мені здавалось на грані, і вже не знав, що робити від болю, одна із сестер, яка розмовляла бездоганною українською мовою, раптом сказала: «Я не буду тебе колоти, тільки ти про те нікому не кажи». Вона розповіла мені, що сама з Полтавщини, що її чоловік військовий льотчик, теж українець і що вони з ним завжди розмовляли українською мовою, де б не були. Отак я і пережив ті страшні уколи.

Під час наступної зустрічі лікар дивився на мене з зацікавленістю. «Ну що? Полегшало?» – запитав він, уважно спостерігаючи за мною. «Я ж казав, що не скаржився ні на що. «А чим займаєшся?». «Та от книжку читаю…», – відповів я. Ескулап знову глянув на мене лукаво…

Весь час після того я думав: що ж означає отой погляд, і відповідь не забарилася. Якось настала ніч, коли я не зміг заснути. Вона була довга-довга. Наступної ночі теж не зміг заснути. Третьої ночі мені вже хотілося лізти на стіну. Я уявив це собі і стримався. Після четвертої ночі і дня без сну я почав втрачати свідомість. Як правило, це траплялося під час моїх походів до туалету. Хворі приносили мене непритомного в палату і клали. Я приходив до тями вже лежачи на ліжку. Боліла голова і лице. І не дивно, туалет був з цементною підлогою, я падав лицем чи головою на неї і тому голова, ніс і лице були побиті. Коли я себе побачив у дзеркало, то вжахнувся.

Раптом мене знову викликали до лікаря. В кабінеті разом з ним сидів мій батько. Коли він побачив мене, вигукнув: «Що ви зробили з моїм сином! Ми його пам’ятаємо нормальним!» Повернувшись до лікаря, він з притиском мовив: «Я вб’ю тебе, гадино, якщо ти цього не припиниш!». Лікар пополотнів, там де стояв, там і сів.

Мені дали перепочинок – якийсь час ніхто не займав. Після всього пережитого життя здавалося медом. «Яке щастя», – думав я.

Якось у палату прийшли двоє чоловіків і наказали йти з ними. У кімнаті, де я опинився, півколом напроти мене сиділо декілька чоловіків і жінок. Вони мовчки втупились в мене своїми немигаючими очима. Не говорили, що хочуть, але мені було дуже ясно: хочуть, щоб я говорив. Лікар почав задавати запитання, а мій язик сам почав лепетати, як помело, це було так швидко, що я ледве встигав розуміти, що розповідаю. Було багато запитань, не пам’ятаю вже яких, але пам’ятаю, що лише раз я не встиг себе проконтролювати і сказав щось зайве. Після того випадку інший лікар, який мені співчував, мене запитав: «Ну як?». Я відповів: «Ті люди так тужилися, так хотіли, щоб я говорив, що мені стало їх жаль і я говорив…».

Одного світлого літнього ранку до мого ліжка підійшли два здоровані в білих халатах. «Пішли з нами», – сказали вони. Завели в квадратне невелике підвальне приміщення. Посадили на стілець. Я здивовано дивився поперед себе на товсті відшліфовані, можливо людськими руками, непомірно товсті грати і дивувався: «Для чого це?». Лікар побряжчав у коробці шприцами і попросив мене простягнути руку. Глянувши на лікарів, побачив напружені лиця, бойову стійку і зрозумів: ці ескулапи готові зробити укол силою. Простягнув руку, лікарі полегшено зітхнули.

Далі мене повели до порожньої палати, наказали лягти на спину та розставити руки й ноги. Їх по черзі прив’язали до ліжка. Одного за одним у кімнату привели ще декількох чоловік і прив’язали теж. Лежати доводилося довго, з дев’ятої і аж до дев’ятнадцятої години, майже незворушно. Крім того, що було нудно, дуже хотілося вирватися й бігти. Заїдали воші. Вони кусали за шию, лізли в очі, носа, вуха, щипали в інших місцях. Від такої ситуації частково рятувало те, що час від часу непритомнів і ніби кудись провалювався. Тоді час ішов швидше. Про втрату свідомості я зрозумів не зразу, а лише коли побачив, як ведуть себе інші прив’язані люди. Хтось із них раптом в маренні починав швидко про щось розказувати, хтось співав, хтось матюкався, але в основному — говорили. Між ліжками ходив чоловік і прислухався — хто що говорить. Як вів себе я під час таких провалів, – не знаю.

Десь після такого десятого сеансу я почав відчувати, як моє здоров’я катастрофічно погіршується. Було враження, що розсипаюся по частинах. Ставав одутлим, лице збільшилося і наче опухло. Навалилася слабкість, я годинами лежав, не встаючи, або ж сидів незворушно, дивлячись у одну точку. Тіло стало важким і зовсім не хотілося рухатися. Походи до туалету стали великою проблемою, бо не було сили волі туди йти.

Побачивши мене таким, дуже стривожилася мама. Вона знайшла квартиру в селі і шукала вихід з того небезпечного становища. Хтось їй сказав, що після таких процедур, як у мене, людина перестає бути людиною. Мамині зусилля не пропали, мене ледве живого випустили з лікарні.

Приїхавши додому, помітив: немає нашої годувальниці — корови. Насипався на бабусю з претензією — навіщо продали корову, адже в сім’ї всі так люблять молоко. Крім того, якщо в селі немає в когось корови, то говорили: «їм нічого їсти». Бабуся відповіла ображено: «Та корова врятувала тобі життя, її продали і за ті гроші викупили тебе в лікаря». Після цього попросила про це не розповідати матері, бо та поклялася лікарю, що я про той викуп не знатиму.

Приїзд додому для мене став не таким радісним, як я думав. Вага моя була 140 кілограмів, через волосину сивий, навіть тоді, коли постригли наголо, вона була у вошивих гнидах. Я вже місяць лежав у ліжку і дивився незворушно у стелю. Зовсім не було сили. Та найгірше, що не було сили волі встати. Дивувався, що сила волі це таке, чого може не бути, як фізичної величини. Десять-п’ятнадцять хвилин треба було змушувати себе піднятися з ліжка, ще п’ять хвилин, щоб зрушити з місця. Пізніше знайомий, співчуваючий мені лікар зміг дістатися до моєї історії хвороби, чи то у лікарні чи в психдиспансері. Він розповів, що я пройшов «комплекс лікування», винайдений німцями у концентраційних таборах. Пройшов я 17 сеансів якогось спеціального «лікування», а після 19 – го вже ніхто не виживає… З ескулапом Заїкою, який хотів загнати мене на той світ, востаннє я зустрівся через півроку після звільнення, тоді треба було їхати до нього на планову консультацію. Побачивши мене, він із злорадством та задоволенням, глузуючи, сказав: «Щось кепсько виглядаєш, хлопче…Слабак ти, слабак…».

Та молодий організм все-таки брав своє. Поступово я почав приходити до тями. На жаль, зовсім здоров’я не відновив, приступи слабкості переслідували все наступне життя, крім того, час від часу тіло сковувало ніби залізним скафандром. Для того, щоб змусити себе ворушитися чи щось робити, доводилося докладати додаткових зусиль і сили волі. Зникло уміння планувати свій час, що раніше мені дуже допомагало розумно і раціонально жити. З’явилася забудькуватість. Мислення та реакція значно сповільнилися та було заборонено керувати транспортом. Виявилося також, що те «лікування» спричинило хворобу щитовидної залози – зоб другого ступеню та всі випливаючі з того наслідки. І це лише найвідчутніші симптоми. З усім цим треба було постійно боротись, це виснажувало, бо треба було витрачати багато сили. Лікар, який добрався до моїх документів, пояснив мій стан так: «У всіх людей нервові зв’язки прямі, а в тебе вони скручені, як дріт у прасці, тому на те саме ти тратиш енергії набагато більше, ніж інші, тому і слабкість».

Десятки років доводиться жити через силу, та боротьба тривала завжди і була з перемінним успіхом. Всі ці проблеми, за можливості, як правило, доводилося перележувати. Ще в ті часи звик мовчати. Звичка бути обережним, щоб не сказати нічого зайвого, переросла в те, що я нікому, навіть рідним, не розказував про мої «пригоди» та про негативні наслідки тих пригод. Тому траплялися й прикрі для мене непорозуміння. Рідні, дружина та діти, особливо діти, не знали і досі не знають причин такої поведінки. Тому інколи підходили і говорили, що і одне зробити треба й інше, «а я лежу». Раніше, коли ще жив у гуртожитку, мені Г. І. Хвостенко говорив: «Знову лежиш, вставай, життя проспиш!..» Все те мене ображало, і ставало сумно та безпорадно. Це так страшно відчувати себе безсилим… Відлежувався і справлявся зі слабкістю своїми силами.

Та раптом, після п’ятдесяти років зі здоров’ям стався «обвал». Періодична скованість тіла, оціпеніння. Як і колись, слабкість така, що інколи важко виходити на четвертий поверх. Двадцять хвилин роботи за комп’ютером, і немає сили, треба лягати. Та найгірше, що після кожного навіть невеличкого перевантаження стає погано і наче «чумний». Після кожного стресу – безсилля, біль у всьому тілі, скованість, ніби у кайданах на всьому тілі і, щоб поворушитися, інколи треба докладати над зусиль. Фізично працювати міг довше, але ставало так само погано. І так без кінця, то падаю, то піднімаюсь. Часто бувало відчуття, що вже втомився від життя через силу. Єдина втіха у цій хворобі, що згадані ускладнення стаються не зразу – через деякий час навантаження або вже після будь-яких навантажень на організм. Це дає можливість щось зробити. Та зараз вже чітко усвідомлюю, що через все те, у своєму житті я зробив набагато менше, ніж міг би зробити. Це так печально — безсило спостерігати, як згорає твій час.

Та нічого, вже декілька років живу на пігулках і трохи легшає. Шлях до того, коли знайшов таблетки, які стали допомагати, був дуже довгим. Яких аналізів лише не здавав, яких консультацій лишень не робив і яких ліків не приймав – поліпшення самопочуття майже не траплялось. Якось був на прийомі у знайомого лікаря-уролога з обласної лікарні, керівника осередку «Українські лікарі» в товаристві «Просвіта» О. Г. Люлька. Поскаржився йому на такий свій стан і він порекомендував звернутися до психотерапевта. Раптом мене осяяла думка: «Стоп»! – сам собі вигукнув я. «Так у мене ж симптоми майже такі, які були після психіатричної лікарні»! За цим пощастило ще раз. Обласним психотерапевтом виявився С. Г. Мерзляков. У розмові з’ясувалося, що його батько був теж дисидентом і в’язнем психіатричної лікарні. Це і стало основною причиною вибору ним професії. Шляхом проб і помилок ми стали підбирати пігулки. Пішло на краще, але чи видужаю?

Тішить, що всі попередні 35 років я не здавався і робив для України все, що міг. Лише став себе краще почувати, у своєму селі організував вокально-інструментальний ансамбль «Мрія», який єдиний, на тодішньому видноколі, у 80-ті роки виконував українські пісні. Зважаючи на те, що українських танцювальних творів для молоді було мало, змушений був використовувати мелодії популярних іноземних гуртів та писати на них українські тексти. Рукописи насправді, як виявилося, горять. Тому в пам’яті з усього залишилися лише приспів та куплет на мелодію гурту «БОНІЕМ»:

Знали, хіба ж ми знали, що не для нас зозулі щастя те кували.

Знали, хіба ж ми знали, що не для нас зозулі щастя те кували.

Як вишні пелюстками в веснянім саду стежину твою заметуть,

Хай спогади тепліють в твоїй душі, згадай же мене, не забудь…

Або з іншої пісні: Де тебе знайти? Де тебе знайти? Чому в мої сни знов приходиш ти?…

Ці пісні я жартома видавав, як власні переклади з англійської, і тому односельці пишалися , що в селі живе такий гарний перекладач.

Великою популярністю також користувалася моя пісня, написана на слова викладача української мови в педінституті — Миколи Лазарка. Один куплет цієї пісні пам’ятаю ще й досі:

Яріють калини осіннього смутку сестриці.

І клени роняють ясну позолоту в траву,

Хай нашим дівчатам сьогодні весілля насниться,

А завтра усе це, хай буде у них наяву.

Поступивши до Сумського педінституту, відшукав на всіх факультетах поодиноких літераторів-студентів, які писали українською мовою. Організовував виступи цих молодих талантів в навчальних закладах та підприємствах. Сам виступав, як український бард. Цим намагався довести: Україна є й буде.

Далі був автором ідеї та ініціатором створення краєзнавчо-мистецького товариства «Спадщина», яке КГБ розгромило 1986 року. Приємно для себе відмітити, що ідея організації «Спадщини» у мене з’явилася ще тоді, коли про це не було ніде чути. Свої напрацювання переслав був одному хлопцеві у Харків, де після Сум постало таке товариство. Воно довго було на слуху, і харків’яни говорили про нього з гордістю. Ініціатор створення першого осередку Товариства української мови в Сумах та представник Ради Всеукраїнського Товариства української мови на Сумщині. Пізніше ініціатор створення на Сумщині та в Україні першого Козацького товариства та його головний писар. Ідея козацького товариства виникла десь у 1987 році, але вдалося реалізувати лише 1989 року, тоді, коли зустрів на той час депутата міськради О. Д. Реуту, який став отаманом. Один з перших активістів НРУ та учасник першого з’їзду Народного руху України. Допомагав створенню першого осередку Спілки української молоді (коли його керівником ще був Юрій Колієнко). Коли я знайшов і долучив до того осередку вихідців із Західної України — дівчат з «Телекому», в осередку повеселіло і про нього стало чути. Забезпечив осередок першими спонсорськими коштами та музичним, тоді ще рідкісним інструментом, Йонікою. Автор ідеї та засновник і організатор Школи української культури в Першій українській гімназії в місті Сумах. Був ініціатором створення українського ансамблю (тоді ще колективів, які б співали лише українські пісні не було). Художнім керівником була Л. В. Шевченко. Колектив першим на Сумщині, під час першого підняття Українського національного прапора в обласному центрі, заспівав Гімн України. Пізніше разом з Л. В. Шевченко створив Козацький ансамбль, який успішно виступив на Святі відкриття пам’ятника П. Калнишевському у селі Пустовійтівці 1991 року. Разом з О. Д. Реутою оганізовував поїздки сумської делегації на Святкування 500-ліття Українського козацтва на Запоріжжі. Заснував підприємство «Січ» і виступав спонсором українських патріотичних організацій таких, як СУМ, НРУ, Козацького товариства. Допоміг фінансово відомому співаку, нашому земляку А. Мокренкові видати його книгу «В серці рідна Україна». Понад 10 років, на громадських засадах, очолював Сумське обласне товариство «Просвіта». На базі приміщення, завдяки підтримці місцевих українців, які допомагали всім чим могли, створив Український культурно-інформаційний центр «Світлиця» з постійно діючою виставкою україніки. За рахунок знайдених мною благодійників, з 2007 по 2010 рік, лише ремонту у будинку, де міститься «Світлиця», ентузіастами було виконано на 90 тисяч гривень.

Зараз мені також приємно для себе відмітити, що ідеї організації осередків Товариства української мови, Козацького товариства та «Спадщини» у мене з’явилися ще тоді, коли про них не було ніде чути. Деякі інші проекти, такі, як от: «Рада українських патріотичних осередків та організацій», «Система оповіщення про українські події», «Українська родина», «Рідні джерела», «Школа захисту українських інтересів», «Український комп’ютер», «Пісня для душі» та інші, так ніде і не з’явились і не були апробовані ніде, крім як у Сумах.

Та знову про стосунки з КГБ. У 1984 році минуло 10 літ після закінчення Шпилівської восьмирічної школи і наш клас зібрався відзначити ювілей. Недарма люди в білих халатах брали мене саме на автовокзалі біля шпилівського автобуса. Після того по селу повзли чутки: «Льонька (так мене звали в селі) був у психушці, значить, він «ненормальний…». Ось такий вирок дехто зробив мені у моєму рідному селі. Тому на зустрічі однокласників я не проминув нагоди розповісти, за що мене тримали в лікарні. Та моя промова була патріотична, і закінчив її тим, що Україна обов’язково буде незалежна.

Як з’ясувалось пізніше, після виступу, моя перша любов Світлана Бурик, яка працювала секретарем парторганізації в одному з колгоспів Краснопільського району, разом з викладачем фізики Г. К. Байдаком зразу ж із канцелярії школи зателефонували в КГБ і розповіли про мій виступ. Як з’ясувалося пізніше, їм зразу ж наказали слідкувати за кожним моїм кроком і за кожним словом. Я ще тоді цього не знав і тому був дуже здивованим, чому це Світлана Бурик та вчителька російської мови І. П. Свідерська ні на крок не відходять від мене, хоч на зустрічі я був зі своєю дружиною і відповідно зі мною було кому бути. Через деякий час після зустрічі, побачивши мене, однокласники, один за одним, оглядаючись по боках, пошепки зізнавалися, що з ними бесідували представники КГБ щодо того, про що я говорив. Представники спецслужби не забували при тому всім говорити, що Шевченко був у психіатричній лікарні, а значить, він ненормальний, бо туди нормальні люди не потрапляють. Процес мого «викриття» ішов далі, і мені вирішили влаштувати очні ставки. Початок був здалеку і дуже хитрим.

У комбінаті «Сумбуд», де я на той час працював у редакції газети «Строітєль» кореспондентом, була їдальня, де я обідав. Одного дня редактор М. Д. Винниченко повідомив, що хороший обід і він рекомендує його не прогавити. Через деякий час він знову зайшов у мій кабінет і нагадав про їдальню. Я спохватився і пішов. Головною стравою у той день справді було моє улюблене картопляне пюре з м’ясом і підливою. Коли підійшов до вікна роздачі, то серед знайомих дівчат побачив дуже милу інтелігентну молоду жінку, яка ніяк не вписувалася в обслугу їдальні, з посеред інших стояла збоку. Моя черга, і я вже було хотів забрати свою страву, як жінка стрепенулася і сказала: «Нєт, етому ето!». Забрала тарілку назад і щедро насипала тарілку. Я був гордий такою увагою до себе. А десь через пів години раптом мене вкинуло в жар, стало зле, і я відпросився у редактора додому. Причин для хвороби не було, тому такий стан я вирішив перележати. Температура не спадала, а коли о двадцять першій годині поміряв її ще раз, то було вже сорок один! У гарячому маренні заснув і пам’ятаю, уві сні за мною ганялися рожеві слизькі свині з собачими головами.

Зранку проснувся від гомону. За прочиненими дверима показались три високих чоловіки. Зайшли, сковзнули поглядами по стінах, очевидно щоб переконатися, чи немає там чогось націоналістичного. Хтось запитав: «Чи я Шевченко?». Почувши ствердну відповідь, один з них тикнув посвідчення працівника «служби государствєнной бєзопасності». Деякий час гості роззиралися по боках, вражені умовами нашого проживання. Ця «времянка» була навіть не Шевченківська. Маленька, з тонкими стінами, які взимку промерзали. Щоб зайти всередину, чоловікам довелося нагнути голови. Дві маленькі кімнатки, грубка, у невеликий дерев’яний коридорчик ледве влазила газова плита з балоном. Потім мене запитали, чи здогадувався , що до мене приїдуть? «Так» – сказав я. «Чому?». «Тому, що мені снилося, що за мною уві сні цілу ніч ганялися рожеві слизькі свині з собачими головами», – відповів. Це всі почули. Співбесідник почервонів, замахав руками. «Ти што!» – з притиском вигукнув він. «Це правда», – сказав я. – «Так і було». Наступним запитанням було, чи я транспортабельний? «Так» – відповів я, щоб не показати свою слабість. Присутні переглянулись, і один з них вимовив, перейшовши на добру українську мову: «Тоді поїдемо у Шпилівку, нам треба буде де з ким зустрітись». За двором чекала чорна, блискуча «Волга».

І от ми вдома у батьків. Гості, зайшовши в хату, знову ковзнули очима по стінах. Бабуся заметушилася та почала накривати на стіл. ЇЇ здавалося, що таким чином задобрить «гостей». Після сніданку приїжджі розділилися. Один з них залишився зі мною і почав змушувати викласти на папір усе, що я говорив на зустрічі однокласників. Інші, як з’ясувалося, їздили до вчителів і однокласників, щоб влаштувати мені з кимось очну ставку. До честі односільчан ніхто із них не погодився говорити про мене щось погане, не погодилися і на очну ставку. Тому двоє інших гостей повернулися врешті в хату розчаровані. Мене залишили одного в кімнаті. Чув, як хтось погрожував батькам, говорив, що мене посадять. Згадували також мого колишнього майстра професійного навчання Г. П. Шейка, який написав на мене дуже добру характеристику та зібрав підписи працівників училища на мою користь. (Все життя згадую його добрим словом). Я в той час сидів і думав: «Писати чи не писати?». Було таке відчуття, що загнаний у глухий кут. Найактивніший кагебіст знову підійшов до мене, побачивши, що я нічого не пишу, вилаявся і з притиском та зло сказав: «Якщо не напишеш, додому ти вже не поїдеш…». Не пам’ятаю вже, що я там писав. Кагебіст – читаючи, морщився… Потім якось розпачливо сказав: «Що ж з тобою робити, ти позитивний тип…»

Їдучи в автомобілі назад, усі мовчали. Мовчанка була зловісна, і мені було моторошно. Під’їхали до хатинки, у якій я жив, на прощання кагебіст сказав: «Ми ще побачимося…». Після всього я відчував себе ніби страшенно побитим, була слабкість і дуже хотілося спати. Саме так я вважав це було, але виявилося, це не все. Вдома я із здивуванням дізнався, що привезли мене аж через два дні після того, як забрали. Де я був і що робив у стані непритомності, не знаю. Дружина казала ще, що за цей час приїжджали моя мама і сестра та обіцяли: якщо я пропаду, то вони її не кинуть, а будуть допомагати чим зможуть. Також я дізнався, що після того, як мене привезли додому, кагебіст на вулиці говорив з дружиною. Він вивів її пополотнілу і змучену невідомістю за ворота і сказав, що він її земляк із села Перекопівки Роменського району, звідки її бабуся. Тому «по человєческі» попередив: якщо я ще десь щось бовкну, то мене вже точно більше ніхто і ніщо не врятує… І мене вона більше не побачить. «Не допоможе і те, що ти вагітна…». Глянув на дружинин живіт, сів у чорну «Волгу» і поїхав… Це був 1984 рік.

Думка: що ж зі мною було, чому я тих двох днів не пам’ятаю, все ж таки не давала спокою. І все ж таки дещо я пригадав. Ніби сон. Переді мною чорна холодна стіна і страх, який я відчуваю все сильніше. Від того страху я раптом починаю бачити. Навколо мене люди. Один з них кричить: «Говорі! Хто в тебе наставник! Хто за тобою стоїть? Чим ти не задоволений? Ти кидаєш тінь на дружбу украінцев і русскіх!..». Мовчу, люди, які навколо мене, стривожились і насторожено переглянулися між собою. Я зрозумів: треба вдавати, що сплю, і знову закрив очі. Мовчати було не можна і я промовив: «Незадоволений? Не задоволений тим, що не має українських шкіл…». «А тєбє какоє дєло до етого?» – почув я і ніби знову провалився у чорну безодню. Не знаю, чи я ще щось розповідав але точно знаю, що після того з моїх знайомих ніхто не постраждав.

Вдалося згадати і ще одне. Опинившись вдома, я ледве добіг до ліжка, впав і заснув. Прокинувся вже вдень від страшної ломоти в тілі. Вдома нікого не було. Мене стало корчити, тіло брали судоми, якісь спазми. Було дуже важко, нестерпно. Я впав на підлогу, здавалося, так легше. Через якийсь час відпустило. Сів на дивані витріщивши очі. Мені чогось дуже хотілося, хоч і не розумів чого, чогось чекав. З’явився ніби хтось другий, крім мене він почав мене кликати, хотілося кудись іти чи бігти, щось шукати… Я вперся і відганяв того невідомого. Так ще декілька разів промучився, але ломота слабшала і зникла. Раптом відчув полегшення. Як гора з пліч. Пізніше, з меншою силою і коротші приступи повторювалися ще. Аж через багато років, побачивши ломку наркомана, я зрозумів, що то зі мною було… Добре, що я тоді не знав, чого мені так хотілось, а то може б шукав наркотиків.

Що ж до «русско-украінской дружби»… Зіштовхнувся з нею ще в армії. У нас у роті були переважна більшість росіян. Українців — три. Зразу ж я помітив неприязне ставлення до українців. Думав собі: «Ну чого вони нас так ненавидять? Хай вже б ми, адже вони для нас колонізатори-окупанти». Скоро з’ясувалося, що ці думки не були безпідставними. Одного разу між мною і переважною більшістю зав’язалася суперечка. Лідер російської групи в роті якось нам «нацменам» заявив, що якщо не ми, то наші діти все одно «станут русскімі і все республікі настоящей россієй». Всі мовчали, а я сказав, що ніколи. Реакція з його боку була миттєва і зав’язалася бійка. Коли наші «брати» побачили, що мене не так просто взяти, вони повисмикували прути зі спинок двох’ярусних ліжок і без ніякого жалю мене ними побили. На мій погляд це було робити не обов’язково, адже таких, які захотіли на мене напасти, було чоловік п’ятнадцять. Серед них також молдавани та гагаузи. Після того я декілька місяців плював кров’ю.

У цій ситуації доречно згадати мій християнський менталітет. «Не убий і люби ворогів своїх» у мою генетику в’їлосящ так, що я не зміг змусити себе вдарити нападників тими ж прутами, а якби дійшло до стрілянини, то мене б мабуть три рази вбили б, доки я наважився б на те саме. У це може комусь важко повірити, але в мене це так і є. Не можу з собою нічого зробити: люблю ворогів і все тут.

Та побиття виявилося для «братів» мало. Якось перед навчаннями до мене підійшов один росіянин і заявив: «Знаешь хахол будут ученія і на ученіях допускается какой-то процент потєрь…». Я не звернув на сказане ніякої уваги.

На навчаннях (нічні стрільби) мене поставили, як сказали, на охорону меж полігону. Я стояв на горбку. Буяло літо, було тепло, насувалася ніч. Раптом зненацька блимнув спалах і якась невідома сила миттєво кинула мене вниз і притисла до землі. Над спиною профурчали трасери, почув, як за мною падали зрізані кулями гілки дикої груші. Стало моторошно. Встав і шокований, нічого не розуміючи, ходив по бугорку далі. Знову почувся гул мотору бойової машини піхоти. Спалах і я бачу, як черга трасерів, на відстані витягнутої руки пішла від мене вліво. Якби вона ковзнула у мій бік – мене вже б не було… Тоді блиснула згадка: «Мені ж казали про дозволені втрати на навчаннях!». Стало не по собі і дуже бридко. Скотився за горбочок, знайшов найглибше місце і більше не витикався. Під ранок заснув і прокинувся від гулу машини. Та стала, з неї вискочили якісь дуже стурбовані, з круглими, виряченими очима росіянин Зімін і гагауз Хасап [те ж саме, що кацап. Кацап — це значить кат. – І.А.]. Побачивши мене живим, вони розгубились. Хтось видихнув: «Ну хахол…». Я оглянувся назад і аж тепер зрозумів: «Мене поставили за мішенню…».

Знову з тими людьми з КГБ більше зустрічатись не довелося, та я постійно відчував їхню тінь. Час від часу, коли я знову починав проявляти українську активність, мені передавали, що приїжджали люди у білих халатах і хотіли мене знайти… Не знаю, що б було при такій зустрічі, але жодного разу не застали ні вдома, ні на роботі. Можливо, мені пощастило, а можливо, просто хотіли налякати.

Видимим керівником цих «наїздів» була мій куратор з психдиспансеру, колоритна єврейка. Прізвища її вже не пам’ятаю, через два десятиліття якось бачив її декілька разів у крайньому будинку, на вулиці СКД біля базару в першому під’їзді там, де Спілка письменників. Не знайшовши явної причини, щоб мене знову помістити до психіатричної лікарні, вона вигадала інший спосіб, пропонувала знову лягти до психіатричної лікарні, щоб зробити для мене інвалідність і тим самим «допомогти». Та я на те не повівся.

Тоді ж через посилену увагу до мене з боку КГБ, на мій превеликий сум, дуже постраждав мій товариш та земляк із сусіднього села Ополонське І. П. Салтик. Він якраз закінчував Московський державний університет, факультет журналістики і шукав на Батьківщині роботу. Спочатку у нього, з московським дипломом, був найширший вибір роботи. Та раптом відмовили у відомчій газеті «Строітєль», хоч Іван раніше закінчив ще й Сумський будівельний технікум. Редактор М. Д. Винниченко раптом змінив своє рішення і на роботу його не взяв. Те ж саме сталося і в обласній газеті «Ленінська правда». Особливо негативну роль у цьому зіграв завідуючий відділом сільського господарства газети О. В. Вертіль. В інших виданнях сталося те ж саме. Зате І. П. Салтику запропонували хороший вибір місця роботи у Росії, тому він вибрав поближче до дому – у Курську. За ним поїхала туди ж і його дружина, дівчина з його села — Галина. Після того Іван на все життя образився на Україну та ще й досі не вірить, що до тієї історії причетне КГБ. До слова сказати, що в той момент Україна втратила розумних і активних людей. Іван працював у обласній газеті завідуючим відділу сільського господарства. Щоб краще опанувати тему, закінчив Курський аграрний університет. Нині Іван Петрович — професор економіки, успішно працює на викладацькій роботі. Г. О. Салтик теж професор — історії, займає керівну посаду в одному з університетів Курська. Діти вдалися у батьків. Старша донька Юля – очолювала молодих науковців Курщини і свого часу навіть зустрічалася з колишнім Президентом Російської федерації Д. Медведєвим. Менша донька Аліна талановитий мовознавець. Згадав цей випадок ще і для того, щоб показати ще один бік діяльності КГБ – вимивання інтелекту з України на користь Росії.

Я і далі займався українськими культурологічними проектами, у висловлюваннях був обережним і тому явних причин знову вкинути мене до психіатричної лікарні чи арештувати не було. І зі мною вирішили боротися іншим способом.

Того ж 1984 року я закінчував Сумський педагогічний інститут, заочне відділення, і вже підходив до державних екзаменів. Останній екзамен перед державними — українська література 17 століття. Завідуюча кафедрою української літератури, викладач О. Г. Манченко, після першого складання екзамену чомусь оцінки мені не поставила. Я подумав: «Мабуть, хоче щоб здав краще, буду готуватись». Склав краще, – знову оцінки не поставила. Сказала: «Прийдеш ще такого-то числа…». Яким же було моє здивування, коли, прийшовши наступного разу, побачив, що не лише не було ніякого екзамену, а навіть на кафедрі нікого не було. Пішов до проректора по заочному навчанню В. В. Поставного. Виявилося, що з інституту я вже відчислений. «Чому?» – розпачливо запитав я. В. В. Поставний із задоволенням відповів: «Тому що є такий закон: якщо у студента перед державними екзаменами є хоч одна заборгованість – він відчислюється…». Така радість Поставного мене дуже спантеличила, адже я його вважав великим патріотом і майже другом.

Повернувшись на роботу, заходжу в кабінет редактора М. Д. Винниченка. Він дивиться на мене спідлоба. Стукаючи ручкою по столу, каже: «Я вже знаю, що тебе вигнали з інституту, у тебе немає вищої освіти, тримати в редакції не маю права. Пиши заяву за власним бажанням, інакше я тобі таке напишу…». Уявивши, з якою темною силою мені доведеться боротись і хто я проти неї — написав заяву. Тоді я втратив не лише навчання, роботу, а ще і чотирикімнатну квартиру, яку повинен був одержати через місяць. Чотирикімнатну квартиру повинні були дати, бо у мене на той час — дружина інвалід, троє малих дітей були дошкільного віку, а житло, яке мали, для такої родини, як у нас, не підходило.

Що робити далі? Тоді я згадав начальника відділу кадрів управління «Сумжитлобуд», чернігівця, земляка моєї мами, людину дуже схожу на О. Довженка, С. Г. Антоненка, який дуже добре до мене ставився. Порадився з ним. Він запропонував роботу двірника у санаторії «Росинка». Там було два двірники – я і дід, за прізвищем Перерва. Одного разу, у розмові, він здивував мене: признався про те, що воював з бандерівцями. Намагався завести розмову на ту тему, але я промовчав, бо у той час про таке говорити було небезпечно. А скоро стало зрозуміло, чому його цікавила моя думка щодо бандерівців. Якось у мене захворіла дружина, і я домовився з цим дідом про те, що він за мене попрацює цього разу, а я попрацюю за нього, коли йому буде треба. Через день, коли я вийшов на роботу, мені повідомили: з роботи мене вигнали. Начальник відділу кадрів, який мене влаштував, сказав, що за такі випадки ще нікого з роботи не виганяли, але тут від нього нічого не залежить і безпорадно розвів руками.

Що ж до подальшого мого навчання. То декілька років підряд я намагався поновитися у Сумському педінституті, але щоразу проректор із заочної освіти, патріот, як багато хто на той час вважав, у тому числі і я – В. В. Поставний мені відмовляв. Я дивувався: чому поновлюють дівчат легкої поведінки чи хлопців-п’яниць або ж тих, у кого зовсім хисту до навчання немає. Час, відведений для поновлення на навчання, спливав. Залишалося ще два роки, коли можна було подавати документи, і я здогадався подати документи до Ніжинського педінституту. Про це я довірливо розповів викладачу-добряку завідувачу Кафедри української мови О. С. Скорику. Він лукаво подивився на мене і сказав: «У мене у Ніжинському педінституті є товариш». Назвав його прізвище та ім’я і попросив передати від Скорика вітання… В Ніжинському інституті, щоб певніше себе почувати, перш за все, я зустрівся з людиною, яку порекомендував мені Скорик. Той чоловік, почувши про вітання від Скорика, раптом пополотнів, у нього затряслися руки і він глянув на мене з несамовитою ненавистю… Незабаром я дізнався, що мої документи на поновлення на навчання не прийнято… Та наступного року, якраз у рік Перебудови, мої документи були прийняті, і я успішно закінчив навчання у Ніжинському педінституті. Що ж до поведінки «друга» Скорика по відношенню до мене, то через голову Ніжинського Товариства української мови я довідався, що колись, у студентські роки Скорик «здав» свого друга в КГБ. Виявилося, що ніжинський викладач подумав, що я протеже Скорика.

Після подій 1984 року я роздумував: «Як же у таких умовах прислужитися Україні». Думав, що, займаючись темою культури, можна протриматися довше. За пропаганду української культури не покарають же, не буде підстав. Тоді і виникла ідея створення краєзнавчо-мистецького товариства. Назву «Спадщина» запропонувала моя дружина Л. В. Ромен (Шевченко). Метою цієї організації було показати, що Сумщина — це Україна і вона завжди була Україною. А зробити це було задумано через пропаганду творів тих земляків, які творили українську поезію, пісні, гумор. Також планувалося популяризувати знання історичних українських подій, які відбувалися на Сумщині, розказувати про її знаменитих людей українського спрямування. В час тотального зросійщення така справа була дуже слушною. Адже коли я якось виступав зі своїми піснями у великому звітному двогодинному концерті філологічного факультету в інституті, то лише я один був з українським репертуаром.

Справа зі «Спадщиною» активізувалася 1985 – 1986 року, коли я познайомився зі студентами педінституту: Ю. Плющенком, П. Долею та В. Артюхом. Затримка була лише з приміщенням, де збиратись. Я тоді обходив багато різних організацій у пошуках приміщення, та допоміг лише Я. Я. Цибульський – директор Палацу культури Заводу імені Фрунзе. Почали з того, що організували вокальний ансамбль. Керівником була дружина Людмила, яка закінчила Сумське культосвітнє училище і мала освіту хорового диригента. Співали народні пісні та розучували українські пісні, створені нашими земляками. Перед такими зібраннями, майже кожного разу, запрошували виступати когось із представників української культури. На зібраннях обмінювалися думками та книгами. Великою популярністю користувалися розповіді з історії В. О. Артюха. З великою зацікавленістю були сприйняті: показ слайдів Шевченкіани відомого шевченкознавця С. М. Арбузова тоді ж звучало і багато поезій Т. Г. Шевченка, розповідь про українську музику та долю українського композитора М. Березовського Г. П. Приходько, гумор і сатира В. П. Скакуна та інших. Правда, Скакуна після того виступу, дуже «потовкло» КГБ, він довго на мене ображався і навіть не вітався.

Якийсь час наші справи йшли дуже успішно, і такі творчі зібрання вже стало відвідувати понад 30 чоловік, і кількість зростала. Та ці успіхи були з гірчинкою в душі. Дітей не було на кого залишати, крім як на старшого сина Вову, якому було 6 років. Бувало, інколи прибігаємо з дружиною Людмилою з зібрання, а вони усі втрьох плачуть. Менші, тому що ще дуже малі, а старший, бо нічого з ними вдіяти не може. Та спадщанської діяльності я кинути не міг, бо вся організаційна робота і пошук людей були на мені. Більше того, як я вважав, справа наша набрала такої популярності, що коли ми підходили до приміщення Палацу, то одного разу помітили, що вахтери «прилипли» до вікон і дивилися на нас, як я вважав, як на справжніх зірок. Та скоро зоряна хвороба пройшла. Одного разу, коли я зайшов у Палац сам, а навколо нікого не було, до мене підійшла вахтер і, оглядаючись на всі боки, сказала: «Коли ви там збираєтеся, за рогом палацу стоїть машина і всі ваші розмови слухають». (Пригадую: про такий автомобіль, у своїй долі, розказував також репресований свого, часу Б. І. Ткаченко з Лебедина).

З якогось часу кількість спадщан на зібраннях почала зменшуватися, а мені, один за одним, люди почали (таємно, щоб я нікому не казав) повідомляти про те, що з ними «бесідували» представники «КГБ». Комусь погрожували, що за зв’язок зі «Спадщиною» звільнять з роботи, когось з навчання, а деяких схиляли до співпраці і обіцяли зелене світло в житті. Раптом я помітив, що деякі люди почали мене обминати, особливо ті, які були при посадах. Один із них, якось побачивши мене недалеко від універмагу, щоб уникнути зустрічі, у недозволеному місці кинувся перебігати через дорогу і на нього ледве не наїхав автомобіль. Інший патріот, коли я зайшов до нього на роботу, попросив приходити лише після 12 ночі…, а одна пані, коли я до неї підійшов, з жахом вигукнула: «Що ти робиш! А якщо нас побачать? У мене ж діти!». Під час «профілактики», так це називалося в кагебістів, останні не забували сказати, що Шевченко був у психіатричній лікарні і він несповна розуму та про те, що він безграмотний і за те вигнаний з інституту.

За таких умов збирати людей було неможливо. Перше, що я зробив у такій ситуації – знищив усі папери, які могли б комусь зашкодити, особливо ті, у яких згадувалися чиїсь прізвища. Тому багатьох людей, які після того зникли з видноколу, зараз не можу згадати. Готуючись до зустрічі з представниками КГБ, я розробив «вірнопідданий» План діяльності Товариства на перспективний період і заніс його до інструктора міськкому КПРС Кононенка.

Якось до мене додому приїхали дві матері зразу: моя і моєї дружини. Вони допікали мене за патріотичну діяльність і вимагали її припинити. Тоді я відчув себе зовсім самотнім, ніби у кам’яному чорному мішку. Єдина людина, яка мене підтримувала — була моя дружина Людмила. Інколи зі сльозами, але завжди була на моєму боці. Не уявляю, що б я міг зробити без неї. Вона була мені і другом, і учасником майже всіх моїх проектів. Завжди була поруч, хоч це було важко – і матеріально, і психологічно, і фізично, бо дружина мала дуже слабке здоров’я, що привело її до інвалідності. Так же само, я вдячний і своїм дітям: Олексію, Михайлу та Володимиру (на жаль, останній загинув у автокатастрофі 2012 року). Аж до закінчення школи вони допомагали, чим могли.

Не знаю, хто з кагебістів, які зі мною «працювали», був головним організатором «операції» проти мене та справи, яку я робив, але зайвий раз він перед моїми очима не засвічувався. Можливо, причиною того була моя фраза, якої я перед «друзями» не приховував: «Мрію хоч одного кагебіста забрати з собою на той світ». Хоч зі мною у цей період працювали заочно, операція здійснювалася, на мій погляд, професійно і зі знанням справи. Боролися не як з ентузіастом Шевченком, а як зі справжнім ворогом народу з усіма з того випливаючими наслідками. Як я зрозумів, особливо цього чорного кардинала цікавила природа моєї поведінки та тих, хто був зі мною. Якихось наставників чи вихователів вони не знайшли і тому ніяк не могли збагнути моєї поведінки. Про Україну знав я мало і патріотом був інтуїтивно-стихійним. Визнаю, що якоюсь мірою наставником можу назвати журналіста Г. І. Хвостенка, який декілька років проживав зі мною в одній кімнаті у гуртожитку. Він хоч і не влазив у мої проекти, але багато розповів мені про українську культуру та історію. Незважаючи, що ця людина була під ковпаком у КГБ ще з навчання у Львівському університеті і очевидно був підселений до мене для нагляду, він жодного разу мене не підставив, а лише допомагав, особливо у життєвих ситуаціях.

Щоб все ж таки зрозуміти мотиви поведінки моєї і моєї дружини, кагебісти заглибились навіть в історію наших з дружиною родів. Як виявилося, давали запити у Чернігівську область, в Носівку, звідкіля родом моя мама. Розповіли мамі про її родичів, навіть те, чого вона і не знала. Набрехали їй, що у селищі, де мама жила до шести років, 30 хат спалили бандерівці. Запевняли: «Ось дивіться, чий послідовник ваш син!». Як не прикро, але мати в те повірила, і в мене з нею деякий час були проблеми. Перевернули і увесь родовід моєї дружини. Найцікавішим для мене виявилось те, що один з її родичів, перед революцією, у Ромнах, продав свою не бідну садибу, поїхав на Кубань і там організував на ті кошти українську школу та український хор.

Перебудова! Якраз у той час, коли я став представником Республіканської ради від Товариства української мови на Сумщині, раптом відчув якесь психологічне полегшення. Це відчуття було майже фізичне. У мене з плечей ніби упав важкий чорний мішок. Тоді я зрозумів, а згодом і переконався – «КГБ» мене облишило в спокої.

Читаючи ці спогади, може виникнути запитання: чому я обрав собі саме таку долю, ніхто ж не змушував боротися? Тоді, справді, найлегше було стати таким, як усі, і жити без згаданих проблем. Зосередитися на кар’єрі, зароблянні грошей, а замість того, щоб віддавати своє життя і здоров’я заради України, просто виховувати дітей та дбати лише про родину. Це було б набагато вдячнішою і результативнішою справою. Та будь-який відступ від українських національних інтересів, для мене був зрадою Батьківщини, а про зраду України мені було гидко й думати. «Як же тоді жити у світі, відчуваючи себе зрадником?». Думав, і ставало моторошно.

То був час, коли людей, які в Сумах розмовляли лише українською мовою, можна було перелічити на пальцях. З таких я знав лише журналіста та краєзнавця Г. Петрова, журналістів і поетів М. Данька та Г. Хвостенка. Місто російськомовне, а двомовні, почувши російську, переходили на неї. От і нечутно було української. Я майже не бачив таких, кому б було небайдуже, буде Україна чи ні, буде українська мова чи ні? А без мови ж немає народу. На той час я не зустрічав нікого, хто, крім мене, б шукав, збирав та організовував українців, хоч би на тому рівні, на якому було можливо. А раз немає нікого, то хто, як не я? Так хотілося, щоб українці були, були об’єднані і відчували себе силою.

Робив я все свідомо, бо мав дуже сильне патріотичне виховання. Найдавніший спогад, відколи себе пам’ятаю — це задерикуваті червоні півники на рушниках у рідній хаті. Батько з приводу національного виховання в житті висловився лише раз, але те, що він сказав, запам’яталося назавжди. Якось, коли я ще був може у сьомому класі, із міста приїхав батько і мовив: «Я вже давно не був у Сумах, а це поїхав і побачив, що там все більше стає російського. Щось, сину, перемагають нас росіяни. Дивися, якщо ти коли будеш у го́роді, а тоді приїдеш і розмовлятимеш російською, я тебе викину, як поганого кота, і більше ніколи не пущу на поріг…». Ще пам’ятаю — в юності у мене боліла душа. Боліла, і я розумів, що болить за Україну. Дивувався: я ж про Україну нічого не знаю, а вона болить. Всього цього вистачило, щоб України ніколи не зрадити.

Думаю, що було б: «чи змінилося б щось, якби я і мої друзі нічого не робили заради України?» Здається, ми не змінили нічого. Але в історії саме ті, що боролися, змінювали світ, навіть тоді, коли здавалося, що вони нічого не змінили. Саме не байдужі, саме ті, хто боротимуться, перш за все, змінять на краще і Україну, а значить, був сенс боротись. Нашому поколінню дуже пощастило. На відміну від інших багатьох патріотів, ми дожили до часу, коли Україна має шанси стати, по-справжньому вільною і прекрасною. А заради цього варто було боротися і жити.

ДЕЩО ПРО ДІЙОВИХ ОСІБ СТАНОМ НА 2015 РІК

Шевченко (Ромен) Людмила Валентинівна. Співзасновниця «Спадщини». Пройшла разом зі мною більшість випробувань, стала письменником, композитором, Майстром народної творчості. Видала 8 поетичних збірок та написала понад 100 пісень, в основному, на слова українських поетів-земляків. Була керівником Козацького ансамблю, який першим на Сумщині привселюдно виконав Гімн України під час підняття першого Українського прапора. Була першою жінкою-рухівкою на Сумщині. Підпільно перевозила в поїзді з Києва першу рухівську газету, ще тоді, коли були обшуки і таку періодику вилучали. Не реалізувалася повністю через слабке здоров’я та відсутність коштів для розкрутки своєї творчості.

Шевченко Григорій Трохимович – мій батько. Працював ремонтником радіомереж у навколишніх селах, на цукровому, потім на цегельному заводі робітником. Останні 15 років перед пенсією асфальтувальником. Був моїм мовчазним прихильником.

Шевченко Євдокія Іванівна – моя мати. Працювала колгоспницею, останнє місце роботи — техпрацівник у школі. Мої погляди і діяльність ніколи не поділяла і не розуміла.

Бондаренко Лідія Григорівна — моя сестра. Працювала бібліотекарем, робітницею цукрового заводу. За Незалежності України на заробітках у Криму та Москві. Майже у всіх своїх проблемах винуватить Незалежність України. Трьох своїх дітей виховала в антиукраїнському дусі.

Шевченко Параска Гарасимівна — моя бабуся. Була доброю і порядною людиною. З дитинства мене вчила: «Покірне телятко дві матки ссе».

Плющенко Юрій Борисович. Співзасновник «Спадщини». На час діяльності товариства був студентом українського відділення філологічного факультету Сумського педінституту. Перед цим він закінчив Сумське артилерійське училище, тому КГБ ним цікавилося особливо. Ю. Плющенко був активним учасником літературної молодіжної студії «Зажинок», міг би бути перспективним поетом. Ставши глибоко віруючим, облишив українські справи та літературу і став паламарем у церкві села Улянівка Білопільського району.

Доля Павло. Був співзасновником «Спадщини». На час діяльності товариства — студент російського відділення філологічного факультету Сумського педінституту. Через деякий час після його закінчення, став глибоко віруючим. Він зробив глибоко віруючим і Ю. Плющенка. Після навчання у Сумах навчався у Загорській семінарії Московської області. Років через 10, після згадуваних подій, приїздив спеціально з Києва (в якому одержав тепле місце після навчання) до мене каятися. Він зізнався, що колись з ним зустрівся працівник КГБ, який сказав: «Паша, как ти думаєш націоналізм єто харашо ілі плохо?» «Плохо» – відповів Паша. Після цього П. Долі (Пізніше він змінив прізвище на Осипенко) було запропоновано стати «другом» Ю. Плющенка та «другом сім’ї» родини Шевченків. Було дано завдання — довідуватися про все, що згадані думають і роблять, та доповідати в КГБ. Після такої розмови Павлу сказали, що за те йому будуть гарно платити, але за його словами, він од грошей відмовився. Саме на останньому П. Доля наголошував у нашій розмові і вважав це гарантованою індульгенцією на прощення.

Артюх В’ячеслав Олексійович. Студент історичного факультету Сумського педуніверситету. Серед спадщан був одним із перших інтелектуалів товариства. Один з небагатьох, хто, прийшовши у патріотичний рух, так ніколи з нього і не вийшов. Був першим та головним розробником у Сумській області концепції перейменування вулиць. Цю концепцію використали у своїй роботі районні адміністрації. Один з засновників та головних авторів Сумського історичного порталу. Історик, краєзнавець, викладач філософії. Працював у декількох вищих навчальних закладах міста Суми.

Корецький Веніамін Михайлович – лікар-психіатр. Вірно працюючи на репресивну систему, маючи велику практику лікаря-гінеколога, здобув посаду головного психіатра області. Безпроблемно і безбідно дослужився до хорошої пенсії. Але і далі працював психіатром, насолоджуючись своєю владою над людьми.

Заїка (ім’я та прізвище не згадаю) лікар-садист Психіатричної лікарні с. Високого, який з мене знущався. Помер від раку.

Лікарка-психіатр з колоритною єврейською зовнішністю (прізвище та ім’я її я забув і поки що не вдалося з’ясувати). Працювала в Сумському психдиспансері. «Опікала» мене після психіатричної лікарні аж 9 років, до часу, коли почалася Перебудова. Подальша її доля мені не відома.

Байдак Григорій Кузьмич — колишній вчитель фізики Шпилівської восьмирічної школи. Незабаром після того, коли він повідомив КГБ про мою політичну непевність, його сина звільнили від покарання на «хімії», так тоді називали один із видів покарань за правопорушення. Його син Сергій все ж таки щасливим не став. Згодом за психічні відхилення, став постійним клієнтом психіатричної лікарні.

Свідерська Ірина Петрівна – колишня вчителька російської мови. Недолюблювала мене за те, що я інколи на уроках російської мови відповідав українською. Клялася моїй матері, що працівникам КГБ нічого поганого про мене не сказала.

Бурик Світлана Володимирівна. Однокласниця, яка разом із Байдаком повідомила КГБ про мою неблагонадійність. Працювала головним бухгалтером колгоспу у селі Тур’я Краснопільського району. Там же була секретарем парторганізації, чим дуже пишалась і на наступних зустрічах однокурсників вела себе зверхньо. Через якийсь час, після згадуваного випадку, пережила інсульт, наслідки якого відчуває і зараз.

Винниченко Микола Дмитрович – редактор газети «Строітєль». Звільнював мене з роботи. Як виявилося, збирав мої журналістські матеріали, де було найбільше помилок, передавав їх у КГБ для того, щоб кегебісти мали можливість мене компрометувати, показуючи їх моїм спільникам. Працював редактором у газеті аж до її закриття.

Скорик Олександр Семенович – викладач, який завадив поновитися мені на навчання. Не відзначаючись великими організаторськими здібностями, як і кожен, хто співпрацював з КГБ, мав хорошу кар’єру: завідувач кафедри української мови, декан філологічного факультету, проректор з навчальної і наукової роботи.

Поставний Валерій Володимирович – на той час проректор по заочній освіті педінституту. Декілька років підряд не поновлював мене у Сумському педінституті. Мав хорошу кар’єру та успішно допрацював до пенсії.

Шейко Геннадій Петрович — під час мого навчання у Сумському професійно технічному училищі №2 був майстром групи у якій я навчався, дуже хороша людина і прекрасний педагог. Як виявилося, не побоявся зробити наперекір КГБ, яке просило у нього іншу характеристику на мене.

Цибульський Ярослав Ярополкович – тодішній директор Палацу культури імені Фрунзе. Не витримав кегебістської задухи на Сумщині і повернувся на батьківщину – в Західну Україну.

Колієнко Юрій – на той час був майстром по ремонту аптечного обладнання та керівником першого осередку Спілки української молоді. Тоді закохався у глибоко віруючу дівчину з якоїсь протестантської громади. Та дівчина не стала йому дружиною, але зробила його глибоко віруючим. Юрій відійшов від українського руху, а музичний інструмент Йоніку, яку я подарував, використав не для створення українського ансамблю, як ми з ним домовлялися, а для християнського ансамблю. Зараз Юрій пресвітер однієї із християнських громад.

Манченко Ольга Григорівна – на той час викладач української літератури, яка не ставила оцінки для того, щоб була підстава вигнати мене з інституту. Після того випадку, невдовзі, стала завідучкою кафедри української літератури.

Ткаченко Борис Іванович – відомий краєзнавець, журналіст та письменник. Один із перших в Україні написав та видав книгу про голодомор.

Приходько Ганна Петрівна – тоді викладач музичного факультету Сумського педінституту. Музикознавець, найкращий знавець на Сумщині української музики. Знана також, як поетеса, композитор та журналістка. Не реалізувала себе повністю через відсутність фінансів.

Антоненко Сергій Григорович – на той час начальник відділу кадрів СМУ «Житлобуд». З часу Перебудови був активним учасником українських масових заходів у Сумах.

Лазарко Микола Олександрович – на той час був викладачем української мови Сумського педінституту, там же керівником літературної студії «Орфей». Хороший педагог та людина рідкісно благородної душі. Після того, як став глибоко віруючим, покинув інститут та літературну творчість і став батюшкою у селі Стецьківка Сумського району. Рано помер від глибокого посту. Його брат Василь, який прихилив його до Бога і був наставником меншого брата, батюшка з великим стажем. Пішов пішки у Почаїв щоб спокутувати вину за те, що Микола помер. Підійшов до цілющого джерела в Почаєві і помер від розриву серця.

Хвостенко Григорій Іванович – на той час кореспондент обласної молодіжної газети «Червоний промінь». Талановитий журналіст, літератор і краєзнавець. Був душею Обласної літературної студії «Зажинок» та неформального українського осередку літераторів, активними учасниками якого були: О. Педяш, П. Скорик, Ю. Царик, О. Дерев’янко та інші. Ще у Львівському університеті дуже постраждав від КГБ. Був вигнаний з навчального закладу за «націоналізм». До самої Перебудови був під великою увагою КГБ та врешті очевидно змушений був з ним співпрацювати. Це його дуже гнітило і нервувало. Мені невідомо, щоб у тій співпраці він комусь приніс шкоду. Після вигнання з університету довгий час не міг знайти роботи. Кегебісти шляхом брехні розлучили його з коханою дівчиною Н. Степулою на все життя Зміг пережити всі трагедії на своєму шляху і не втратив патріотизму та людяності. Серед усіх патріотів найбільше з мені відомих допомагав творчим українцям справлятися з їх життєвими проблемами.

Вертіль Олександр Васильович – на той час завідувач відділу сільського господарства в обласній газеті «Ленінська правда». Журналіст, письменник. Людина, яка при всіх владах почувала себе комфортно.

Реута Олександр Дмитрович – перший козацький отаман Сумщини, а можливо і в Україні. Людина вірна заповітам предків. У нього ще збереглися документи, у яких його предки називалися козаками. Виховав синів-патріотів. Один із них, Андрій, пішов добровольцем у АТО і загинув.

Молодий хлопець з Харкова (ім’я не пам’ятаю). Йому я розповів про ідею, завдання та справи «Спадщини» в Сумах. Через деякий час організація з такою ж назвою з’явилася в Харкові. Деякий час була на слуху і мала хорошу патріотичну репутацію у столиці Слобожанщини.

Джепа Володимир Володимирович — десятки років опікав нашу родину, як лікар. Особливо допомагав моїй дружині у якої хвороба — наслідки енцифалітної нейроінфекції. З такою людиною нам справді було легше вижити.

Люлько Олег Григорович — уролог Сумської обласної лікарні. Патріот і професіонал. Завжди буду вдячним йому за те, що наштовхнув на розгадку моєї хвороби.

Мерзляков Сергій Георгійович — головний психотерапевт Сумської області. Гідний син репресованого батька. Не терпить несправедливості, хороший лікар і хороша людина.

Невідомий «кагебіст» – поки ще не вдалося дізнатися прізвище людини з КГБ, яка снувала проти мене інтриги та сценарії, організовувала мерзенний процес цькування. Якось, через багато років вдалося познайомитися з його колегою. Той сказав, що він вже помер, але з корпоративної солідарності його прізвища не назвав.

Родичі та близькі. Про свої справи, світогляд та згадану у цьому матеріалі історію рідним ніколи нічого не говорив. Зараз з сумом змушений визнати, що розмови представників КГБ з рідними дали печальні для мене результати. Всі, крім батька Шевченка Григорія Трохимовича, дивилися на мої змагання за Україну і тоді і зараз як на ненормальність. Найвідвертіше з рідні проти України моя сестра Лідія. Їй вдалося виховати українофобами всіх трьох своїх дітей. Тому боротьба за Україну продовжується і очевидно ще буде довгою.

Примітка: після прочитання цієї історії мені задали запитання: «Чому я так мало назвав інших засновників та активістів «Спадщини» і тим самим «тягну ковдру на себе». Відповідаю: більше, як названо, засновників і активістів не було.

2015рік. Спогади Шевченка Олексія Григоровича