РІВНІ НАУКОВОГО ЗНАННЯ (Філософія науки – конспект лекцій Якова Тарароєва)

1. Теоретичний рівень наукового знання
2. Емпіричний рівень наукового знання

1. Теоретичний рівень наукового знання своює основою має раціональне мислення. Цей рівень являє собою лоґічні норми, правила, принципи та об’єкти, які приводять поняття до суворої системи та доводять їх до високого рівня абстракції.

Таким чином будь-яка теорія являє собою сукупність понять, що абстрактно описують ту чи іншу форму реальности.

У структурі теоретичного рівня наукового пізнання виділяють два підрівня:

– Часткові теоретичні моделі та закони. Описують обмежену область явищ. Цей опис є безпосереднім узагальненням емпіричних даних, яке менш абстрактне, ніж розвинена теорія, оскільки оперує безпосередніми чуттєвими даними.

– розвинена теорія

В обох підрівнях базовим елементом є теоретичні моделі. У цих моделях установлюється взаємозв’язок між абстрактними, ідеалізованими і неіснуючими у дійсності об’єктами та явищами, котрі фіксують тільки деякі, основні для даної теорії або даного опису властивості й реальності. Відповідно на першому рівні теоретичні моделі простіші. Розвинена теорія є узагальненням часткових моделей та законів, вона має вищий рівень абстракції. Її основною задачею є вираження усього багатоманіття часткових моделей і законів через відносно невелику систему універсальних понять, норм і принципів.

Розвинена теорія оперує максимально абстрактними поняттями у даній сфері.

Теоретичний рівень наукового пізнання є базовим фундаментальним рівнем для наукового знання. (У спрощенному вигляді цей рівень можна ототожними із самою наукою.)

Емпіричний рівень — складна система, в основі якої лежить взаємодія людини з довкіллям засобом її орґанів чуттів. У науковому пізнанні це — взаємодія, спрямована на певний предмет дослідження. На початку науки людина взаємодіяла з об’єктом дослідження безпосередньо. Із розвитком науки між об’єктом й орґанами чуттів з’явився посередник — прилад.

В емпіричному рівні можна виділити два підрівні — спостереження та емпіричних даних.

Спостереження фіксуються у протоколах спостережень спеціальною науковою мовою, так же там указуються усі суб’єктивні та випадкові фактори проведення спостережень. Це тому, що спостереження являє собою єдність об’єктивних та суб’єктивних факторів, унаслідок чого спостереження із необхідністю містить помилкові дані. Спостереження стають емпіричними фактами лише тоді, коли проводиться процес мінімізації помилок та інтерпретації спостережень. Самі спостереження не являють жодної наукової цінности, їх не можна застосовувати як науковий арґумент. Для переведення їх в емпіричні данні необхідно застосовувати статистичні та інші методи обробки спостережень. Окремою проблемою є проблема інтерпретації. Часто емпіричні факти набувають змісту та смислу у рамках певної теорії, однак ця теорія доводиться цими ж даними. З’являється коло у доказі, це називається “проблема теоретичної навантажености фактів”. Таким чином можна стверджувати, що емпіричний рівень не може дати достовірно істинного знання. Він завжди пов’язаний із теоретичним рівнем і з позаемпіричними (соціокультурними) елементами розвитку та функціонування наукового знання.

Методи наукового пізнання теоретичного рівня:

1. Аксіоматичний — його суть полягає у тому, що за основу приймаються інтуїтивно очевидні положення (аксіоми), із них виводяться наслідки — теореми. Із них — інші наслідки, і так до тих пір, поки змістовно не вичерпається весь предмет дослідження.

Критика: непевність “інтуїтивно очевидної” основи

2. Метод формалізації — узагальнення аксіоматичного методу. Його суть полягає у тому, що аксіоми є не інтуїтивно очевидними, а формальними висловлюваннями, питання про істинність котрих навіть не виникає. Згідно цього методу у якості вихідних даних виділося сформулювати висловлювання, які би змістовно охоплювали всі висловлювання, аналоґічні аксіомам і на їх основі побудувати різні системи. Ті системи, які міститимуть хибні висловлювання в основі, приведуть до лоґічних суперечностей, а правильні — до несуперечливих формул.

Критика: 1931го року Ґьоделем була доведена теорема про неповноту формальних систем. Її наслідком було те, що у рамках самої формальної системи неможливо довести істинність або хибність цієї системи, оскільки всі системи побудовані таким чином, будуть лоґічно несуперечливі. Для визначення істинности системи необхідні зовнішні обґрунтування.

3. Гіпотетико-дедуктивний метод полягає у тому, що початково ми маємо певне теоретичне ядро, яке складається із гіпотез, достатньо загальних для того, щоби їх неможливо було перевірити безпосередньо емпірично. Тоді із цих гіпотез методом дедукції виводяться наслідки до тих пір, поки вони будуть безпосередньо перевірювані. Якщо наслідки підтверджуються, гіпотези істинні.

Критика: при такому методі знання недостовірні та мають імовірнісний (асерторичний) характер. Однак у випадку підтвердження часткових наслідків перехід до гіпотез відбувається індуктивно, а будь-яка індукція має імовірнісний характер.

З усього вищесказаного слідує, що що ці методи теоретичного пізнання не дають достовірно істинного (аподиктичного) знання ні за яких обставин.

Окрім вищевказаних методів застосовується загальнолоґічні методи (дедукція, індукція, аналоґія, аналіз, синтез), а також спеціальні методи — висхід від абстрактного та конкретного, гісторичний метод (він має описовий характер) та лоґічний метод (на основі вищих форм розвитку об’єкта реконструює нижчі форми).

2. Методи наукового пізнання на емпіричному рівні:

1. Споглядання. Це пасивний, нецілеспрямований і безсистемний огляд довкілля, властивий античній та середньовічній науці. Вкрай ненадійний.

2. Спостереження — цілеспрямований та систематичний огляд довкілля, більш складний та вельми ефективний. Для передачи результатів спостереження застосовується опис, виражений у знаковій формі. Якщо симболи математичні — опис кількісний, якщо семантичні — якісний. Складовою кількісного опису спостереження є вимірювання.

3. Метод порівняння — встановлення відповідностей між вивчуваним невідомим та вже відомим. Цей метод лежить в основі операції вимірювання, однак може мати і самостійне значення.

4. Експеримент — спостереження досліджуваного процесу чи явища у спеціально створюваних і контрольованих умовах, при котрому експериментатор може активно втручатися та впливати на досліджуваний процес. Це — найскладніший та найефективніший метод.

5. Природній експеримент — перехідна форма між експериментом та спостереженням. Це коли унікальні умови створюються не людиною, а природою й обставинами, так само як умови протікання досліджуваного від людини не залежать.

ДО ЗМІСТУ