Серпневий путч та Незалежність

thumb-politaktiv-210x139-DcjwЦей рік ознаменувався рекордним цинізмом тих, хто опускає значення національної гісторії та ідеолоґії до рівня жуйки для виборців. Пропоную запропоновану нам жуйку не приймати, не піддаватися на провокації та оглянути деякі важливі моменти із нашого недавнього життя. Багато цікавих фактів зараз не обговорюються, а чи не найбільш повчальними сьогодні є саме вони.

Разом з великим російським народом

Перед річницею Незалежности відзначаються роковини “ГКЧП”. Мало хто зараз говорить про те, що три дні перевороту Україна майже вся мовчала у вичікуванні, проти ГКЧП відбувалися тільки дуже незначні у порівнянні з московськими акції РУХу. Масових рішучих дій на захист молодої демократії не було в Україні ніде. Цим же часом Литва та Латвія кров’ю платила за звільнення від Союзу, а десятки тисяч росіян споруджували у центрі Москви барикади проти деморалізованих та голодних військ, надісланих заколотниками.
Владислав Лістьєв називав у прямому етері багато разів переворотників фашистами, а Алєксандр Руцкой, на той момент – віце-президент РРФСР, в інтерв’ю для радіо “Ехо Москви” висловився, що більшовики “сволочі, котрі знищували країну протягом 74-х років”. Цікаво, яким же словом тоді треба назвати владу, котра була до більшовиків, але позиція Руцького мені більш зрозуміла і на мою думку більш гідна, ніж тогочасна позиція Кравчука.
Підтримка ГКЧП у Росії була лише біля 20 %, ці 20 % воліли відсиджуватися вдома. Переважна більшість суб’єктів РРФСР саботували приписи заколотницького комітету. Ще зовсим трошки – і популярність більшовицького тоталітаризму у Росії почне рости і ми отримаємо те, що маємо зараз. Але тоді росіяни не просто повелися притомно та проґресивно, вони виконали провідну роль у зупиненні диктатури. Що Україна здобула незалежність так легко, ми значною мірою завдячуємо саме свідомим росіянам. Але ті, кому подобається говорити про братство наших народів, про це “чомусь” не згадують.

Прапори Перемоги

Звичайно, серед москвичів на барикадах було багато українців. Вони підняли свої прапори на Красній площі та стояли пліч-о-пліч із росіянами.

1-1 2-2 3-3

А ось це чудове фото мені пощастило здибати ще на початку 2009-го року у Музеї радянської окупації у Києві:

4Не зважаючи на пасивність більшости українців у критичний момент, наш прапор – разом із російським та як мінімум ще литовським та латиським – можна назвати прапорами перемоги. Під цими прапорами ішли на захист майбутнього своїх країн численні патріоти перебудованих радянських республік. Перемога, здобута у результаті – була щедрішою до наших народів, ніж розкручувана тривалий час перемога над нацизмом.

Герої Серпневого путчу

На роковини путчу у Росії вшановують пам’ять трьох молодих людей, котрі намагалися зупинити бронетехніку заколотників та у цій спробі загинули. До речі, вони посмертно отримали від Горбачова, щойно він прилетів до Москви, одні з останніх звань Героїв Радянського Союзу.

5-5Зараз, на жаль, влада Росії на їхню пам’ять вже не орієнтується та повертається до фашизму на чолі зі старими більшовицькими кадрами.

Герої Незалежности

Україна, безсумнівно має безліч відомих та невідомих героїв, але те, що вони не проявилися саме тоді – тягне за собою багато поганих наслідків. Пасивне, як і 1991-го, населення, легко піддається маніпуляціям із гісторичною пам’яттю.
Нещодавно були перипетії довкола Шухевича та Бандери. А наймасштабнішим засобом створити суспільне збурення цього року було вивішування копій радянського прапора, встановленого у кінці війни з нацистами на куполі Райхстаґу. Націонал-патріоти консолідувалися у думці, що справжня перемога ще попереду. Тих із них, хто був найменш презентабельний та найаґресивніший – влада зробила обличчям національної опозиції та використала, щоби розколювати суспільство та годувати, годувати, годувати жуйками.
Варто згадати, що українець лейтенант Олексій Берест, котрий був замполітом, брав участь у встановленні прапора над Райхстаґом, але про це довго замовчувалося. Звання Героя Радянського Союзу (як інші “встановлювачі”) він не отримав – імовірно лише через свою національність. Протягом післявоєнного життя Берест встиг побувати у радянських таборах (за сфабрикованою справою чи за діло – мені з’ясувати поки не вдалося). Лише 6-го Травня 2005-го року Президент Віктор Ющенко присвоїв Бересту звання Героя України за хоробрість на війні посмертно. До речі, смерть спіткала Береста 1970-го року: він загинув, як герой – рятуючи дитину з-під поїзда.
Після скасування Донецьким окружним адміністративним судом присвоєння “Героїв України” Шухевичу та Бандері, Дмитро Снєгірьов, котрий тоді був головою Луганського обласного осередку ВО “Свобода”, вирішив перевірити, чи не подвійними стандартами послуговуються у суді. Він намагався позбавити через той самий суд Береста звання Героя і згідно думки суду для цього забракло правових підстав. Шануючи пана Дмитра, його ідею із судом я не оцінив – все ж таки Берест був героєм, хоч і радянсько-українським.
Особисто я досить інертно сприймав усе, що відбувалося було довкола звань Героїв України останнім часом. Посмертне нагородження Бандери Ющенком мало відбутися за лоґікою на його століття 1-го Січня 2009-го року, але Президент зволів це зробити 20-го Січня 2010-го року, перед самісіньким складанням повноважень. Чому сталося так – зараз знає обмежене коло осіб, але це було на мою думку з боку Ющенка не гідно та виглядає провокацією. Оскільки наш народ має багато наївних та нерозважливих представників, багато націонал-патріотів не розкритикували дивну дію Президента, а прекрасно сприйняли те, що сталося. Героя України дає Президент, а великого авторитету у нашому суспільстві він досі не мав. Крім того – серед усих Героїв України, кількість яких скоро перевалить за три сотні, приблизно 60 % є тихими та непримітними, але заможними управлінцями – державними та бізнесовими. У народі існує стійка думка про те, що високу нагороду можна купити і що більшість нагороджених нею – мають звання Героя незаслужено. Найвища державна відзнака – дискредитована.
Я все ж таки дуже шаную звання Героя України, бо його отримувало багато просто надзвичайних людей. Але найбільшу пошану, як я вважаю, заслуговує позиція Командира УПА Василя Кука, котрий відмовився приймати це звання 2002-го року, пояснивши Кучмі це тим, що “не може носити це почесне звання, поки його побратими не визнані учасниками бойових дій і боротьби за незалежність України на державному рівні”.
Перед річницею Незалежности, з ницою метою притихшеною нашою владою, я пропоную усим згадати, що Ви робили, коли був Серпневий путч і що Ви можете зробити – коли незалежність треба буде підтвердити.
Вітаю всих із прийдешнім святом.

16.08.2011 (102)