Страх і ненависть у Харкові

У клубі «Churchills» відбулася вища ліґа Харкова зі «слему». «Вища ліґа – ex-Літературний слем» – повна назва цього одіозного заходу. Чому екс-літературний? Можливо тому, що такий напрямок, як слем вийшов з літератури, а можливо і тому, що літературою він колись вдавався, а тепер вважатися нею не може.

Сучасна українська література характеризується наявністю великої кількості авторів, які оспівують передусім бруд, розпусту та інші показники деґрадації суспільства. Багато псевдоінтеліґентної молоді читає саме таке, бо вона брудна, розпусна і деґрадована. Захисники «СучУкрЛіту» твердять, що тим не менше таке «мистецтво» необхідне як складова національної культури, тому що якщо мова не займає якусь нішу, тут же туди втесується якась інша мова.

«Кузня кадрів» для такої літератури – це «слем-турніри». Слово slam є анґлійським та означає «ляскання». Мається на увазі, скоріше за все, ляскання язиком. Суворе визначення слему – читання віршів, коли має значення не тільки що читається, але і як читається. Хоча, точно знаючи, скажу, що на таких турнірах засвистують читачів класичних віршів, навіть коли вони намагаються поводитись епатажно. Переможці турніру отримують якісь призи (вхід на заходи платний), обирають переможців самі слухачі. Інколи – авторитетне журі (наприклад, 2006-го року до Харкова приїздила Ірена Карпа).

Ідучи до нього на захід, я обганяв вулицею Дарвіна екстраваґантно одягнених підлітків, які говорили українською, але через слово чути було лайку. «Ви теж на слем?» – притворно-радісно спробував пожартувати я. Цього разу клуб «Churchills» зібрав рівно сорок чоловік. У залі – сидимо і чекаємо, матюків не чути, лиш то тут, то там чути сьорбання із металевих баночок усіх калібрів різних хемікалій. Після 20-ти хвилинного запізнення нарешті гучно лунає через колонки голос ведучого, в одній строфі, яку він прочитав, є три матюки – турнір зі слему розпочався!

Виявилося, із 40 чоловік 17 – учасники турніру. Решта 23 – імовірно їхні чергові тимчасові пари. На момент початку ігрищ ще не всі учасники присутні, але зачитується їхній список. Слемери, як правило, виступають під псевдонімами. «Don’tstop», «Маленький фюрер» (згадується, що у країнах СНД термін «слем» використовують також неонацисти для позначення штовханини на концертах), «Маша», «Мєдвєдь» (кто спал в маєй краваткє?), «Вінт». Ведучий на сцені із банкою пива, із банками майже усі. Палити виходять у спеціально відведену зону.

thumb-politaktiv-210x210-jCPrЯ роблю декілька знімків та іду звідти, таке середовище для мене неприємне. Так що, хто переміг у «супер-турнірі» – хай залишиться інтриґою.

Міркуючи над тим, чи потрібне нам таке мистецтво, як складова національної культури, згадую про явище блатного шансону. Творці «сучукрліту» усіляко хаять цей жанр, підкреслюють його ницість або поширюють чутки про неіснування українського блатняку взагалі. Тепер я розумію чому – та вони за один сеґмент ринку просто борються!

А як на мене – національна культура без бруду – і такого, і такого – і може, і повинна існувати. Санскритом усього сто тисяч чоловік говорять, але ніхто у світі не каже, що зневажає цю мову, ніяких передумов для її зникнення немає і бути не може. Можливо, якщо кожен із нас зречеться такої отруйної жуйки, як «сучукрліт» – культурні та породжені ними політичні проблеми ми вирішимо.

16.03.2011