Ірина Фаріон за Степана Руданського

Один із дуже небагатьох задовільних матеріалів про Степана Руданського – це інтерв’ю на парламентському телеканалі Ірини Фаріон. Можна припустити, що зацікавилася Фаріон Руданським приблизно у той же час, що і я. Або – щонайбільше на три роки пізніше. Очевидно, що завдяки тому ж самому виданню. Я одразу зрозумів, що Фаріон сприймає Руданського точно так же, як і я. Мені навіть здається, що за інших обставин вона писала би таку ж саму, як і я зараз, дисертацію. Але у неї – клопоти зараз масштабніші, а інтерв’ю щодо Руданського – справді дуже варто не тільки дивитися, але й популяризувати, вводити до академічного обігу. Фаріон (це на неї не схоже!) пом’якшила москвофобію Руданського та багато інших цікавих моментів. Але передала загальну й цілісну картину. Вийшов чудовий матеріал! Величезна подяка панові Михайлові Жадану за транскрибування цього відео. Дивіться, читайте, поширюйте!

Ведуча:

  • Вітаю глядачів парламентського телеканалу «Рада». В ефірі програма «Велич особистості» і сьогодні будемо говорити про автора знаменитих співомовок, однієї із найулюбленіших книжок чи не кожної української родини – Степана Руданського. Про поето-лікаря і українського Рабле – згадуємо з професоркою, доктором філологічних наук Іриною Фаріон.

  • Пані Ірино, вітаю Вас у нашій студії і декілька слів з біографії Степана Руданського. Він народився 25 грудня 1833 року в селі Хомутинці на Вінниччині і блискуче закінчивши Подільську духовну семінарію в Камя’нце-Подільському зібрався вступати до Петербурзьської духовної академії, але приїхавши в Петербург – він всупереч батькової волі – подає заяву про вступ не до духовної, а до медико-хірургічної академії що досягла на ту пору свого особливого розквіту. Вступ до медичної академії означав цілковитий розрив з батьком, який одразу позбавив колись улюбленого сина матеріальної підтримки. В Петербурзі Руданський зблизився з гуртком українських письменників що готував журнал «Основа». Петербурзьський період – найплідніший у житті Руданського-поета, в цей час він почав друкуватися.

Ірина Фаріон:

  • 1833 рік. Народився… Що це означає, пані Наталіє? – Що він міг бути дитиною Тараса Шевченка. Ми говоримо з Вами про сучасника Тараса Шевченка. Це – надзвичайно важливо… Чому? – Та тому що вплини на нього Шевченка – незаперечні. Ранній Руданський – це Руданський-романтик. Руданський-романтик – це знаковий його текст «Повій, вітре, на Вкраїну». Ранній Руданський – це той який рукописно сотворив 3 збірочки які дуже цікаво назвав: «Козак», «Вінок», «Руданський». Авторство – «Козака», «Вінка», «Руданського». Як це – «Вінка»?.. Ви знаєте – у всій нашій історії українській літературі я не знаю людини, яка б своє ім’я переклала українською мовою. І чомусь він це зробив!?! Спробуємо з Вами пошукати причину. Тобто – хрестили його як Степана. Степан, Стефанос – з грецької означає «вінок». Це вінок, який мала Афродита, красуня – вона ж мусила себе чимось прикрасити. Біля цієї Афродити, захисником її був хто? – левчик. Коли прийшло християнство – то греки синтезували свою давню культуру із культурою яка прийшла. І зберегли в системі називання те, що пов’язувало їх з минулим. Стефанос – діадема Афродіти, і лев. І досі «лев» є власною назвою в українців. І «Степан» є власною назвою в українців. Тільки «лев» – нашою мовою називається, а «Стефан» називається – грецькою. А що робить Руданський? Руданський бере – і перекладає. І коли ти читаєш – «Що це таке?» – ти спочатку не розумієш, правда?

Ведуча:

  • Ні, я спочатку думала, що це вінок…

Ірина Фаріон:

  • Народ собі подумав, що він асоціює себе з якимсь віночком. Про що це все свідчить? Це свідчить про те, що цей чоловік вірвався в український національний простір з усвідомленням своєї української тожсамості. «Я не просто українець-козак» – зверніть увагу – «козак» – так? «Я – ще й українець, який називається по українському, а не по грецькому». Тому що ото грецьке «вінок» означає по нашому «Степан». Чому «козак»? Ну тому що рання творчість Шевченка абсолютно заглиблена у ту добу. Чому вона заглиблена у ту добу? Тому що козак – це людина зі зброєю в руках. Це не те, що нам кажуть сьогодні – в шароварах широких, в сукенції [1]. І гротескно десь собі скаче по сцені. Це людина, яка голови стинає ворогові. І Шевченко оживив це. Звісно, що Шевченко передусім виростав з гайдамаччини. Тому що дід його був у гайдамаках. Але насправді Шевченко дуже добре розумів цей козацький період як мілітарне змагання українців за самих себе. Без сильної армії ніколи не буде сильної держави. І тут раптом з’являється чоловік, який називає все те що він пише, якимось дивним словом «спі-во-мовки». А що ж це таке? Іван Франко каже що співомовки – це гуморески. Бо він пише – весело. Скільки можна нити і вити і сльози лити над своєю долею? Часом набагато корисніше – посміятися з того всього. А чому він називається співомовками?[2] Франко – тут скажемо так – таки помилився. Тому що Руданський не просто свої веселі анекдотичні історії назвав співомовками. Руданський співомовками називав абсолютно все, що він писав. А все що він писав – було римованим. А рима для нього – це музика. Мова для нього – це музика. Через музику ти найлегше й найпростіше зайдеш – куди? – у серце людини. В душу людини. А коли ми сьогодні читаємо його «Повій, вітре, на Вкраїну» – то ще й нині плачемо від почуттів. Уявляєте, як у цій назві – «Співомовки» – «Козака», «Вінка», «Руданського» – зійшлося ціла купа різних глибинних пластів буття тодішньої нашої культури. Що ж за його життя було опубліковано? – та майже нічого.

Ведуча:

  • Практично нічого… Дуже мало.[3]

Ірина Фаріон:

  • Хто ж міг подумати, що з тих незначних публікацій — в “Основі” — Ви вже згадували про то, так?.. До речі, проти його публікацій в “Основі” виступав Пантелеймон Куліш і Костомаров… Ну Костомаров — не дуже, там найгостріше Пантелеймон Куліш — вважаючи це… називаючи цю поезію “нічим особливим не зацікавиш”, і ще й приплетав до того Тараса Шевченка. Ми не знаємо — чи Шевченко був проти того — чи друкувати Руданського, чи не друкувати… Друкувався він в журналі з дуже жахливенною назвою для нас теперішніх – “Русскій мір”. Так – “Русскій мір”… Та да! Якщо говорити про найплідніший період в його творчості — то Ви слушно зауважили, що він був власне не в духовній Кам’янець-Подільській семінарії, яку він все-таки закінчив, батько був священником, батько забороняв своїй дитині розмовляти українською мовою в хаті… Ось яскравий приклад того — як всупереч обставинам можна стати українцем, а не казати “Мене так навчили, і я так буду”.

Ведуча:

  • Я на початку програми згадала, що він — поето-лікар. Він насправді був лікарем.

Ірина Фаріон:

  • Так.

Ведуча:

  • Тобто він лікував в реальному житті людей. І через свою сатиру, через свої співомовки — лікував душу…

Ірина Фаріон:

  • І душу лікував, і тіло лікував. Отже батько відрядив його до Петербурга вчитися в духовній семінарії. Бо він уявляв що шлях сина – такий самий як і його. А він взяв й вступив в медико-хірургічну академію. Яка на той час була надзвичайно прогресивним закладом. Прогресивність того закладу полягала не тільки в тому що там працювали знамениті професори на зразок Пірогова, Сєчєнова, Боткіна – з якими Руданський був в дуже тісних стосунках. Саме завдяки Боткіну він отримав посаду лікаря в Ялті. Саме Боткін лікував його. Тому що він був хворий на сухоти. Боткін дуже шанував його творчість. Це була, пані Наталю, ця медико-хірургічна академія, де студенти вперше поставили “Назара Стодолю” Тараса Григоровича Шевченка у Петербурзі. Це була та медико-хірургічна академія, професори якої видав разом із “Пурпурою” видав “Енеїду” Котляревського. Тобто це була академія – де вирував український дух. Тому цілком логічно…

Ведуча:

  • Медична академія — де вирував український дух.

Ірина Фаріон:

  • Так! Медико-хірургічна академія. Цілком логічно – бо більшість там були українці. А де ще українці мали вчитися – коли на Україні все було зруйновано? Вони їхали до Петербурга. Але вони в тому Петербурзі — як казав Шевченко — як в тому фінському болоті не забули своєї етнічності, вони допомагали один одному.

Ведуча:

  • Дивіться — от фразу, цитату просто про Степана Руданського, про образ: «Його вроджений хист був настільки органічний і потужний, мова така природна і легка у викладі – що за один день чи ніч цей 22-х-24-х-річний студент писав з десяток уже класичних на сьогодні співомовок. Нажаль таке його поетичне моцартіанство тривало не більше п’яти років, наче якійсь розсміяний Орфей запоями диктував йому свої щонайвеселіші поетичні придабашки.»

Ірина Фаріон:

  • А там не тільки придабашки. Я Вам дуже дякую за це слово. Подивіться – що він натворив. Фантастичні речі! Це – нісенітниці. Це – побрехеньки. Це – витребеньки. Це – дрібушки. Це — триндички. Це — небилиці. Це – жалькі, скаржки, гадки, думки, збудки. Так він класифікував свою дивовижну музу. Крім того кажуть — що він працював у найрізноматніших віршованих розмірах: ямб, хорей, дактиль, амфібрахій, анапест. А найулюбленіший його розмір вірша — то коломийковий розмір вірша. Йому замало було просто творити: він ще зайшов в переклад. Але в який переклад!

Ведуча:

  • Античний.

Ірина Фаріон:

  • Античний. Він переклав нам Гомера «Іліаду». А потім переклав ще сатиру на Гомера, але він не думав що це сатира, він думав що це твір Гомера «Батрахоміомахія» [4] або «Жабомишодраківка» [5]. Оте що зараз відбувається в нашій політиці, те що зараз відбувається – це жабомишетрахівка. Інакше це назвати неможливо. І він передавав це в надзвичайно гостросатиричній формі. Тому що він належав до тих людей які вміли сміх перелити в сльози, а сльози перелити в сміх. Найсмішніше, пані Наталю, що забороненими були – «за сьомома замками» забороненими були – його скажемо так «сексуальні» гуморески.

Ведуча:

  • У нього навіть і такі були?

Ірина Фаріон:

  • Та це тьма-тьменна! Тобто такого змісту… Бо… Він називає оцей «процес» – зрозумілий для всіх – дуже вишуканими українськими формами. Лише три тих «брудні» слова він вживає. Тепер це вийшло нарешті – в третьому тисячолітті – повне видання Руданського. І щоб не вживати тих три «брудних» слова – намальована зірочка і написано сучасне українське красиве слово. Але читач може собі відтворити – як це називав Руданський. Тобто він був абсолютно без «бере». Це була людина Природи. Оргія Природи. І ті його сексуальні анекдоти і сексуальні сценки – я б назвала «природосексом». Розумієте? Це неймовірно. Нам дуже не вистачало того в українській культурі, в українській літературі, бо ми надто довго бавилися в цноту… Цікаво: звідки тоді бралися діти? І цілком логічно – цілком логічно – що тим страшенно захопився Іван Франко. І Франко фактично – який також був чоловіком дуже оргійним в тому плані – і тому Франко перший взявся це публікувати, популяризувати, аналізувати, досліджувати. Це вже потім вони уклали збірку сороміцької української поезії в двадцятому столітті вона вийшла – називається «Бандурка». До речі. Але ця «Бандурка» містить сороміцькі тексти які збирав і писав Іван Франко, Тарас Шевченко, Руданський і інші люди.

Ведуча:

  • Тобто за життя Руданського практично нічого не було з цих творів видано, а вже Бджілка, Франко, Агатангел-Кримський завдяки їхній роботі випускали…

Ірина Фаріон:

  • Так. Абсолютно правильно… І не тільки – їхній роботі… Знаєте – завдяки чиїй роботі? – Студентам. Студентам це дуже подобалося. А як це студентам може не подобатися? Це такі веселі речі, які абсолютно відповідають людській природі. Що робили студенти? – Вони це переписували. Так? І це поширювалося. Все що серед загалу. Руданський навіть про це не знав. Далі це використовували наприклад Номес – коли укладав свою збірку прислів’їв і приказки, Шейковский – який писав словник малороссійського язика [6], Костомаров це використовував. І інші люди. Він підтримував зв’язок з усіма знаменитостями того часу. До нього приїжджав Амвросій Метлинський, до нього приїжджав Микола Костомаров. Він лікував Щепкіна в останні роки його життя. І дуже страшна річ: він робив розтин тіла Амвросію Метлинському, оцьому поетові який взяв псевдо Могили, який страшенно лив сльози над нашою мовою, казав що наша мова умирає. Руданський не лив сльози над нашою мовою. Він просто творив цією мовою. І сміявся їм в очі. І він казав: “Мій рідний батько — заказує мені мою рідну мову. Але не заказують мені мою рідну мову – цитую – штирнадцять мільйонів українців. І станеться так – що цією мовою заговорить ціла країна”. Хіба не сталося так? – Сталося. Ну можливо – не ціла країна, але принаймні свідома частина – вже заговорила. Це каже людина в шевченкові часи. Далі: в шевченкові часи ця людина – не знаючи грандіозних шевченкових текстів – «Розрита могила», «Кавказ», «Сон», «Три літа» – пише унікальний вірш…

Ведуча:

  • Але ж він виховувався на творах Шевченка?

Ірина Фаріон:

  • Він виховувався на тих творах, які були опубліковані. Шевченка було арештовано в 47-му році й його альбом «Три літа» – опублікований не був.

Ведуча:

  • А де тоді студенти брали читали твори Степана Руданського – якщо він також не публікувався за життя?

Ірина Фаріон:

  • А переписували. Він же ж се мав в рукописній збірки ж його існували? Ну хтось щось класне сказав. Я собі це хочу записати. Він це записав. Він був в студентському середовищі. Він був центром студентського життя. До речі, до кого він ходив, з ким він спілкувався в Петербурзі – мало інформації надзвичайно. Ми знаємо тільки більшою мірою про цей ялтинський період – коли він став лікарем. Він навіть був там мировим суддею Севастопольського… Ялтинської округи. Здається – так це називалося. Там він мав цілу купу конфліктів із начальством. Тому що начальство жило за хабарами, а він був патологічно чесною людиною. Фактично там – це перебування в Ялті – яке би мало оздоровити його – тому що він був хворий на туберкульоз…

Ведуча:

  • Тобто, клімат мав сприяти…

Ірина Фаріон:

  • Клімат мав сприяти, але він захворів на холеру, вилікувавши перед тим велику кількість людей – він на мою думку – він не стільки помер від холери і від туберкульозу – як він помер від психологічного виснаження. І від того – що він був там абсолютним самітником і перебував в настільки психологічно роздратованому стані – що коли хтось написав йому листа про те що «Драгоманов просить у Вас Ваші літературні твори» – до речі, Драгоманову треба віддати належне, ми завжди із Вами бештаємо його у наших передачах, що він був перший який фактично завів Руданського у літературний канон, максимально почав про нього говорити. І коли Олена Бджілка видала його твори, то не без впливу свого брата – Драгоманова. Драгоманов відчув в ньому оригінальність і самостійність. Драгоманов дуже «наїжджав» на епігонів Шевченка. На тих, які наслідували Шевченка. І Драгоманов побачив, що це – самостійний талант. І це – реально самостійний талант. Тому коли цей невідомий адресат звернувся до Руданського, щоб він дав якісь свої літературні твори – той дуже нервово йому відповів: «Мене це не цікавить. Я більше не пишу. І не творю.» Розумієте? Хоч насправді, Ялтинський період – це той період перекладів. Але для нас, пані Наталю, знаєте що ще тут дуже важливо в його житті? – Крім того, що він віртуоз форми віршової; крім того, що він тематично дуже збагатив українську літературу; він навіть сам сказав: «Про що я пишу? Три блоки. Про своїх, про чужих, і про самого себе». «Про самого себе» – в основному в контексті недоліків українських. «Про чужих» – це про кого? Це про ляхів, це про жидів, це про москалів. Я вживаю ті слова – які він вживає. Я можу процитувати – як він всіх називає в тому 19-му столітті. Наприклад: «жидюк», «жидок», «жиденята», «жидова», «жидюга», «жидівка», «жиденятко». «Москалина», «москвити», «москва», «ляхва». “Кацапчуки”, “кацапаки”. Прекрасна форма? – прекрасна форма. Отже… А як вже він сміявся з українських ментальних рис! – Це вже годі навіть переоповісти… Тобто…

Ведуча:

  • Тобто з українських ментальностей – він також сміявся?

Ірина Фаріон:

  • То не менше ніж з чужих ментальностей. Але найважливе інше: що він знав – де чужі, а де своє. І дуже того тримався. Тобто, це була людина з дуже сильним національним стрижнем. І коли читаєш радянських критиків його – бо серйозної книжки про Руданського не вийшло досі… Остання монографія про нього – зокрема в контексті літературного портрета – це Колісника… Тисяча дев’ятсот…Здається – 71 рік…Пільгука і можливо – ще інших… Вони всі знаєте про що говорять? – це дуже смішно – можливо ці люди тоді не могли по іншому говорити – що він був “національно обмеженим”. Ну, тобто що він був… А нашою мовою – що він був “національно зорієнтованим”. Він був дуже націєцентричний. Розумієте? Людина, яка народилася на Вінниччині, яка була в страшний спосіб полонізована. Людина не відступилася від того, що він – українець. Людина, яка вчилася в Петербурзі, була в московському середовищі, потім – поїхала до Ялти, залишилася таким сильним і потужним українцем. Людина, яка не читала фундаментальних творів Шевченка, зокрема – його «Заповіт»: «і вражою злою кров’ю волю окропіте» – пані Наталю, написала ось такий вірш, який я дозволю собі процитувати. З якого стремить оцей дуже сильний націєцентричний світогляд Руданського, в якому йому дорікали в савєцкіє врємєна. Мовляв – «классний чувачок. Писав собі співомовки. Всім весело. Сексуальні повикидуємо, бо надто багато там цього, так? залишимо всіляке смішне про українців залишимо смішне і про чужинців залишимо смішне. А патріотичне так – як кажуть англійці – by the way [7]. А насправді його патріотичний вірш «До України» просто вражає. Вот по-перше послухайте цей коломийковий розмір дивовижний, який читається майже співаючи:
    Ой з-за гори, й за крутої

Та скриплять вози їдучі,

Попереду козаченько

Так вигукує, йдучи:

«Україно, Україно,

Моя рідна мати!

Чи ще довго над тобою

Будуть панувати?

Чи ще довго кровавицю

Будуть з тебе пити,

Та й діточок твоїх бідних

В кайданах водити?

Твоя слава – у могилі,

А воля – в Сибіру;

А що тобі, матусенько,

Москалі зробили?

Гукни ж, гукни, Україно,

Нещасная вдово!

Може діти на твій голос

Обізвуться знову!

Може знову розв’яжуться

Зав’язані руки,

Може знову бряжчатимуть

Козацькі шаблюки?

Тобто для нього козак — це не просто переодягання, як це в нас сьогодні, це — “шаблюка”.

Може військо запорозьке,

Як море, заграє,

А дівчина, як і перше,

Пісню заспіває?

А далі йде найважливіше:

Тоді вже нас не забудуть

І московські внуки,

Бо кров за кров катам нашим

І муки за муки!

А тепер перегук із Тараса Шевченка…

Я Вам хочу сказати, що мені десь нагадують ці рядки Тараса Шевченка…

Так!

Гукни ж, серце, Україно,

Та тільки скоріше,

Бо чим більше ссуть кров нашу,

Все більше та більше!»

Це – його базовий вірш. Крім того, він назвав себе “вінком”. Він протестував навіть проти грецьких імен в українській культурі. Бо ми з Вами також називаємося – і Ви, Наталія – по грецькі, і я, Ірина – називаюся… Якби ми переклали, то Ви – «рідна». Так? – наскільки мені відомо «Наталія». А я – «тиха і спокійна» – що зовсім не скажеш. Тобто не «омен номен». [8] Він висміює оцей спосіб.

Ведуча:

– Ніколи не пізно назватися [другими] іменами.

Ірина Фаріон:

– Ніколи не пізно! Він пише дуже смішну річ – якою я думаю ми дуже потішимо наше суспільство, яке ніяк не може усвідомити що прізвище і ім’я – це ідентифікатор. Він це усвідомлював. Отже «Московська справа». Написано це в 1859 році! Людина в 19-му столітті це усвідомила. Наше суспільство в третьому тисячолітті це не усвідомлює.

Звісно, призвиська в ляхів…

Він тільки їх «ляшками» називав, не асоціюються з «ляшками» у Парламенті. Так, «ляшками» він їх називав.

Звісно, призвиська в ляхів
На «ський», та на «овський»;
Але москаль, що діпне,
Верне по московськи.
Тобто він має все спотворити й переїнакшити на свій лад.
Ото колись москалі
Перепис складають;
Питаються двох ляшків:
«Как вас називают?»
Ото й каже їден з них:

Форма «їден» – діалектна, так?

Ото й каже їден з них:
– Ja – Раwlin Gruszecki.
– A ja, – другий підхопив, –
Маryjanek Klecki!
Піши ж єво, – каже той:
Адін – Павел Ґрушкін,
А друґой… друґой… а друґой…
Ну! – Мірон Ґалушкін!..
Ті біднії кричать:
– Dla Boga! Co chcecie?
Familię na co nam
I imię psujecie?
А той тілько: «Да малчать!
Что тут за расправа!»
Отака-то, коли схоч,
Московськая справа!

Ведуча:

– Смішні рядки такі…

Ірина Фаріон:

– Смішні, але рядки дуже страшні… Це дуже перегукується із «Миною Мазайлом» [9]. Тобто, московит дуже добре знав: якщо хочеш знищити націю – забираєш мову. А у мові ідентифікатори – це імена. Ми не згадали, пані Наталію, ще про одну його шедевральну річ, це його біблійні переспіви. Біблійні переспіви – у тому сенсі, що він творив таку собі «народну Біблію». Ми говорили з Вами про те, що Пантелеймон Куліш – автор «Біблії у віршах». І досі ця «Біблія у віршах» не вийшла. А Руданський, який народився в священичій родині, дуже шанував народну Біблію. Тобто – як народ собі тлумачить стосунки між Адамом і Євою, як народ собі тлумачить стосунки між Каїном і Авелем, як народ собі прочитує твори царя Давида, Соломона… Розумієте? І він це все «заганяє» в дивовижну коломийкову форму. І робить таку класну прилюдію до цього тексту, що правиться служба Божа в церкві. Правиться чужою мовою. Народ не розуміє того, що там говориться. Але народ чекає, коли він вийде на майдан. І там буде сидіти людина з інструментом. І ця людина з інструментом по народному тлумачитиме йому те, що ж незрозумілого говорив йому священник в церкві.

Ведуча:

– Під час служби.

Ірина Фаріон:

– Під час служби. Тобто це була людина Правди, людина Сили, людина Сміху… Можливо тому Господь так швидко забрав його… В сорок років… Здається, так?

Ведуча:

– Дивіться, а я ще знайшла інформацію, що за 130 років до Чорнобиля він написав такі рядки:

І димить чорнобиль.
За ким запалає?
І вічну пам’ять
Божий птах співає.

Ірина Фаріон:

– Ну, неймовірні речі. Я не звернула на це увагу. Але ми конче потребуємо сучасного прочитання Руданського. І ще, пані Наталію, він би не був собою, коли би він не творив історичних творів. Чого історичних? – Тому що знання історії дає тобі силу сьогодні. Воно тобі показує велич твоїх предків, показує їхні помилки, дає тобі сили. Тому, коли ти читаєш його “Іван Мазепа – гетьман український”, коли читаєш його «Мініха», коли читаєш його «Полуботка», то ти розумієш що ця людина мала абсолютно українську «оптику» сприйняття історичних подій. Тобто він не восхваляє Богдана Хмельницького за Переяславську Раду. Він співає оду Мазепі. Але він не просто співає оду Мазепі. Він вказує на тих, які на поклик Петра Першого всі приїхали до Глухова і вже разом з Петром Першим знищували Мазепу. Тобто він говорить про цю страшну українську історичну правду. Ну реально – “потужний чоловік” в шевченківську добу.

Ведуча:

– Ще ми не згадали про його особисте кохання. Коли він їхав до Петербургу, в Україні він залишив своє перше кохання – Марію Княгинецьку, якій адресувалася пісня «Повій, вітре, на Вкраїну»… Ну а врешті-решт, вже в Ялті, він познайомився з Явдохою Широкою. Вона була багатодітною вдовою і ще народила йому двох дітей – сина і доньку.

Ірина Фаріон:

– Це — дуже красиво. Я не знаю історії цього кохання. Але лірика, яку він нам залишив, свідчить про те що в людині такого широкого діапазону як Руданський могло поєднуватися і ліричне, і сатиричне, і біблійне, і історичне. То конче треба цінити.

Ведуча:

– Дивіться: Сергій Єфремов, про якого ми також згадували в наших програмах, описав перший пам’ятник на могилі Степана Руданського: «Півкругла брила дикого, необтесаного каменя, аршинів на два з половиною заввишки. Червонасто-сірий кольор каменя відтіняє невеличкий білий мармуровий хрестик на своєму вершечку. По каменю повився розгорнутий аркуш і на якому вирито (тобто – записано):

На могилі не заплаче
Ніхто в чужині,
Хиба хмаронька
Заплаче дощем по мені.

Ірина Фаріон:

– Отже найкращий спосіб оживлення такої незгарної могили, яку описав Єфремов, це – читання Руданського, глибокі читання, а зокрема – ще одне його ще одне солоспіву (як він називає) здається так: «Цар Соловей». Мені здається, що ця річ взагалі ще не прочитана і не проінтерпретована. Навіть Франко казав, що алегорика її така складна, що годі й «продертися». Для нас Руданський важливий передусім, як носій самостійницького світогляду. І для нас Руданський важливий передусім, як та людина, що пішла всупереч обставинам, і лишилася собою. Особливо – в дуже страшному конфлікті з батьком. Батько йому казав: «Ніколи не пиши мені листи українською мовою, а пиши їх по почтєнному».

Ведуча:

– А оцей конфлікт між ними – залишався до кінця життя?

Ірина Фаріон:

– Так.

Ведуча:

– Він з батьком не спілкувався?

Ірина Фаріон:

– Він з батьком не спілкувався, ні. Але він спілкувався зі своїми братами, і жив вже зовсім своїм, відокремленим життям. Можемо лише тепер з висоти нашого часу сказати, що поразки таки зазнав батько, а не син.

Ведуча:

– А з приводу його літературної спадщини? Наскільки сьогодні вже видані його твори?

Ірина Фаріон:

– Його твори були видані ще до 1917 року у сімох томах. Так? Над тим виданням працював Кримський, Куліш, Лукич, Комаров. Потім – тритомовик Руданського вийшов вже в радянські часи, в сімдесяті роки. І нарешті, пані Наталю, зовсім недавно, здається – 10 років тому, в 2007 році, якщо я не помилилася, в одному томі – всі твори Руданського. Видало – видавництво «Перун». Всі, і – зовсім нецензуровані. Бо якщо ті, які виходили в радянські часи – там були цензуровані твори, то тепер Руданський абсолютно відкритий, тільки беріть і читайте.

Ведуча:

– А оці сексуальні його співомовки?

Ірина Фаріон:

– Я не ризикну сьогодні жодної співомовки озвучити тут, але одна із них – «Колька» – надзвичайно весела…

Ведуча:

– Вони такі радикальні?

Ірина Фаріон:

– Вони дуже радикальні, дуже природні, я би сказала…

Ведуча:

– Більше природні – ніж радикальні?

Ірина Фаріон:

– Вони не еротичні, тому я їх читати не буду. Вони – не порнографічні також. Вони дуже природні. Але я пам’ятаю: мої студенти…розмальовували мені в хаті стіну. А я їх закрила в хаті ззовні. І приходжу – відмикаю: в хаті стоїть несамовитий регіт. Думаю: “Що вони там роблять?” Ні, не на добу… Як маму свою Куліш… Я відмикаю двері: мої студенти сидять на підлозі, стіна розмальована… А завдання було – квіти намалювати. Щоб в хаті пахло. І що студенти читають на підлозі? – Вони читають оці співомовки Руданського і несамовито регочуть. А Ви власне питали мене: як це все збереглося? – Отак само реготали студенти в часи Руданського…

Ведуча:

– Тільки тоді – вони їх переписували, а зараз – читають.

Ірина Фаріон:

– А зараз все це мають, і… А для мене тоді це було відкриттям. Студенти мої це знали. А я тоді – отих власне анекдотичних речей не читала. Мене більше цікавила його історична спадщина, його переклади Гомера… Розумієте? Мене цікавив серйозний бік. А молоду людину – цікавить це. І це – дуже правильно. І я тільки тепер прийшла до читання тих гуморесок. І розумію: що поки в нашій культурі і житті будуть такі чоловіки – українці не переведуться.

Ведуча:

– Дякую за цікаву розмову. Ірина Фаріон – доктор філологічних наук і професор була гостею нашого чергового ефіру. Дякую – що були з нами, залишайтеся і далі на Парламентському, слідкуйте за наступними нашими ефірами. Побачимось рівно за тиждень.

Примітки ред.:

[1] – Нелітературне слово. Тут: суконний одяг; простий, звичайний.

[2] – Обмовка: має бути: «А чому він називає їх співомовками?»

[3] – Правильною є – друга фраза ведучої. Вона сама у вступному слові повідомила про перші друки його творів – за часів «Петербурзьського періоду» поета.

[4] – «Батрахоміомахія» – старогрецька пародія на героїчний гомерівський епос. Довгий час авторство твору приписувалося самому Гомерові.

[5] – «Жабомишодраківка» (повна назва – «Жабомишодраківка, на нашу руську мову перештопав К.Д.») – українська переробка грецької «Батрахоміомахії». Автор: Костянтин Думитрашко. Вперше видана 1859 року.

[6] – скоріш за все – йдеться про «Опыт южнорусского словаря» Каленика Шейковського.

[7] – by the way (англ.) – між іншим.

[8] – з крилатого вислову латиною Nomen est omen (ім’я людини є його долею; дослівно: «ім’я є позначенням»).

[9] – «Мина Мазайло» – відома п’єса Миколи Куліша. За визначенням самого автора – п’єса є сатиричною комедією, але у творі має місце трагічність зроссійщення українського народу, тому — трагікомедія.